Подільське весілля у селах Кам'янеччини (20-ті роки XX ст.)

Подільське весілля у селах Кам'янеччини (20-ті роки XX ст.)

Гаврищук А. П.
ПОДІЛЬСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ НА ДНІСТРІ (20-ті роки XX ст.)

Захоплюючим, по справжньому народним, водночас своєрідним було весілля у селах сучасної Кам'янеччини, що розташовані на узбережжі Дністра. Займаючи своєрідне географічне положення, будучи віддаленими від міст, ці села чи не найбільше у цьому регіоні краю зберегли свою самобутність. Щоправда, на побут, зокрема, весільний обряд, позначився вплив сусідніх сіл, що належали до Бессарабії. Основою для написання статті послужив обряд, що проводився у селі Студениця, і мав, поряд з іншими селами, свої особливості. А потрапивши в зону затоплення у зв'язку з будівництвом Дністровської ГЕС, село у 1981 році припинило своє існування, а його жителі були переселені до сусідньої Колодіївки Кам'янець-Подільського району.


Споконвіку визначальним для створення молодої сім'ї вважались глибокі і чисті почуття, які виникали між парубком і дівчиною. Однак були й інші міркування, коли мова йшла про одруження молодих людей: воля батьків або ж матеріальна вигода. Такс траплялось і в названий період. Так, щоб не втратити, як говорили, вигідні прийми, часом одружувались юнаки в дуже молодому віці (17-19 років).
Здебільшого сватання відбувалось взимку, коли після Йорданських свят наступали м'ясниці. Цього чекали, а окремі відверто висловлювали своє бажання здійснити процес сватання: «Коби вже встрілили!» (19 січня під час освячення води лунали постріли з рушниць місцевих жителів). Насамперед до дівчини, на якій вирішив одружитись парубок, посилали старостів. Як правило, ними було двоє родичів, сусідів або ж односельців чоловічої статі, які повинні були представити батькам дівчини жениха у найкращому вигляді.
Спочатку до хати заходили старости, виймали з кишені горілку і починали ділову розмову. Дівчина соромилась, була мовчазна, поводила себе досить скромно. Недарма ж про дівчат або ж жінок, які в якійсь ситуації були надто стримані і нерішучі, з докором говорили: «Сидиш, як засватана!» Якщо ж старости діставали згоду, то кликали до оселі парубка, який з нетерпінням чекав повідомлення на дворі під вікном хати. Починалось частування, за яким домовлялись про наступний етап сватання-слово, що відбувалось через декілька днів.
На слово прибував парубок із своїми батьками. Іноді з собою вони брали найближчих родичів. Тут визначався термін весілля. Мова також йшла про придане, яке батьки збирались віддати дочці. Відповідно протилежна сторона визначала дарунки своєму сину. Нарешті, домовлялись про останній етап сватання, що називався заручини. А тут вже, крім молодого, його батьків, обов'язково були близькі родичі (їх запрошували більше, ніж на слово). Заможні люди могли дозволити собі прибути до сватів з музикою. На заручинах остаточно домовлялись про термін весілля, а наречених пов'язували рушником. Щоправда, нерідко слово і заручини об'єднували в один процес (згодом заручини вже не практикували).
Як повсюди, молоді люди здебільш одружувались у своєму селі. Однак траплялось й так, що наречену доводилось шукати в іншому поселенні. Для цього існувала, так би мовити, відповідна служба. Такі особи парубкові стренчили, тобто рекомендували, в іншому селі дівчину, яка, на їхню думку, за своїм матеріальним становищем і особистими якостями відповідала всім параметрам для даного парубка. Коли ж пропозиція була прийнята, то за домовленістю з батьками дівчини в її оселі у визначений час проводились оглядини, на яких були присутні батьки, їх син та найближчі родичі. Оглядини заміняли собою старости. А далі відбувалось слово, на якому і завершувалось сватання.
Траплялось й так, що через деякий час дівчина з певних причин відмовляла (у селі говорили відказувала) жениху вийти за нього заміж. У такому випадку її батьки повинні були відшкодувати витрати, які понесли рідні парубка. Вони повертали горілку або ж її вартість у грошовому виразі. А про невдаху-жениха у селі жартома говорили: «Облизав макогін», тобто дістав гарбуза.
Коли ж договір залишався в силі, то дівчина вважалась засватаною і вже виходила, так би мовити, із зони інтересів парубків села. Так, вони переставали до неї заходити на вечорниці, запрошувати до танців. її відвідували ввечері родичі, сусіди і, звичайно, наречений, який міг вже й переночувати в оселі майбутньої дружини. Це робив, як правило, уроженець іншого села.
Здебільшого весілля намічалось на пізню осінь — щедру пору року. Та і на цей час закінчувались основні сільськогосподарські роботи. Однак заможні селяни мали змогу справити весілля і навесні, коли все навкруги буяло і цвіло. Адже хліба та продуктів у них було вдосталь весь рік. Траплялось й таке, коли весілля справляли і взимку. А от літньої пори, в час гарячої роботи в полі, весіль не бувало.
А далі необхідно було обрати вінчальних батьків, яким на весіллі за звичаєм, що був в сусідніх бессарабських селах, відводилась особлива роль. Вважалось, що молодий обов'язково повинен був мати вінчального батька, а молода — вінчальну матку. Звичайно, ними ставали близькі родичі, крім рідних братів і сестер. Вибір міг випасти і на далеких родичів або ж на осіб, які не перебували в родинних стосунках.
Обрання вінчальних батьків не було формальним актом. Насамперед, ними ставали шановні для родини люди. Враховувалось і їхнє матеріальне становище, оскільки вінчальні батьки на весіллі несли значні матеріальні витрати. Відповідно там їм віддавалась особлива шана. Нарешті, вінчальні батьки залишались на все життя поряд з рідними батьками, братами і сестрами, найближчими людьми.
Спочатку кандидатура майбутнього вінчального батька (матки) обговорювалась окремо в сім'ях. А далі вже їх повідомляли про свій вибір. Для цього дома випікали калачі. Рідні батьки загортали в хустину пару їх, брали горілку і з настанням вечора відвідували оселю майбутнього вінчального батька. Прийшовши до хати, говорили про свій намір і просили дати згоду стати вінчальним батьком. Господарі ставили на стіл закуску, якою служили сир та сало, і починалось частування. На випадок згоди господар приймав калачі, а вже до нього з цього часу все життя звертались: «Батьку». Його дружина автоматично ставала батьковою.
Рідні батьки майбутньої молодої з такою ж місією прибували до оселі жінки, яку запрошували погодитись стати вінчальною маткою. Її чоловік називався матчуком. Однак до обох чоловіків звертались «Батьку», а до обох жінок «Матко». А форм звертання слова матчук і батькова не було.
У селі був звичай: кожен чоловік повинен був хоч раз у житті побувати на весіллі батьком, а жінка — маткою. Цс називали «йти в батьки», «бути в батьках», «брати за батьків».
Такою ж була процедура обрання іншої посади на весіллі — майбутнього старости (окремо в молодого і в молодої), у підпорядкуванні якого перебували спиртні напої і музика. Особливою опікою старости були весільні батьки. В цілому ж староста — провідна особа на весіллі (він вів весь хід цього торжества). А його дружина називалась старостихою. Як і весільних батьків, старостами запрошували когось із родичів, сусідів або ж односельців - шуткарів (тобто жартівників), які вміло вели весілля і влучно жартували. Так, старожили й досі згадують сільських самородків Кудрика Якова, Побережного Гаврила, Соломка Тимофія.
З такою ж місією відправлялись і до односельчанки, яка на весіллі ставала кухаркою. Запрошувалась на цю посаду досвідчена у справі кухні старша жінка, яка завідувала, так би мовити, всім «харчоблоком» і керувала іншими особами, причетними до приготування весільних страв.
Далі наймали музику, відповідно залишаючи її керівникові завдаток. А музика була на весіллі окремо у молодого і в молодої. Нарешті, молодий запрошував на весілля двох дружбів (в окремих селах їх називали боярами) і світилку, а молода — двох дружок і дружбу. Ними були родичі, крім рідних братів і сестер, або ж друзі, які на весіллі виконували відповідні функції, постійно перебуваючи біля молодого і молодої.
До весілля готувались заздалегідь. Ремонтувались будівлі, особливо хата, загорожі. Відгодовувалась свинка. Особливу турботу складало приготування для молодої приданого та вишивання рушників, а молодому — сорочки. Клопоти збільшувались напередодні весілля. Разом з господарями дружки і світилка, інші родичі по-святковому прибирали оселю, замітали подвір'я, а дружби для потреб кухні рубали дрова, носили воду тощо.
Своєрідним було запрошення па весілля. Така місія доручалась окремій жінці, яка заходила до хати родичів і говорила: «Просили тато, просили мама і я вас просю на весілля». Господар дякував за запрошення і запевнював, що прибуде на весільне торжество. Звичайно, гостями виявлялись найближчі родичі та сусіди, оскільки весілля справлялось у хаті, яка могла вмістити найбільше 40-50 осіб.
У п'ятницю молода з дружками відправлялась по барвінок, який використовувався в обряді плетення вінка. Барвінок, що водився на городі в декількох господарів села, дбайливо доглядали. На зиму накидали землю, щоб не змерз. А навесні рослини проростали крізь грунт, що залишався, тому шороку на тому місці наростав горб. Діставши дозвіл господарів нарвати барвінку, дівчата на вершину такого горба клали два калачі з дірками, через які рвали рослини. А нарвавши вдосталь, молодь дякувала господарям і залишала їм калачі. Дружки частину барвінку розкидали по дорозі аж до самої хати молодої. У молодого такою процедурою займались світилка з родичками.
А дома завершувалось прибирання оселі. Особливо дбайливо прибиралась кімната, у якій відбувались основні торжества. її називали великою хатою на відміну від іншої, в якій спали, обідали (тобто малої хати або хатини).
В суботу окремо в сім'ї молодої і молодого відбувався парастас — заупокійна відправа за душі покійних рідних. Тут були присутні священик з кількома учасниками церковного хору, які виконували церковні молитви. Після споживання різних страв обов'язково подавали узвар, а потім — рибу. На парастасі у сім'ї молодого були присутні батьки молодої, потім батьки молодого відповідно відвідували сім'ю молодої.

{mospagebreak}
По закінченні відправи молода разом з дружками одягалась по-святковому. У косах всіх були вплетені кольорові стрічки ( у селі їх називали бинди). Серед багатьох стрічок у молодої обов'язково була біла, з якою вона ходила ще до весілля. Того дня молода у хустину не зав'язувалась. Разом з дружками вона запрошувала на вечір «до вінка». З цією мстою насамперед відвідувала вінчальну матку і батька, родичів, сусідів, подруг, а згодом сільських дівчат. Відвідували також могили рідних. У прохолодну погоду молодій доводилось зав'язувати хустину, яку в кожній оселі обов'язково знімала. Тут же дітям дарувала хрестики, брошки тощо. Від родини молодого таких запрошень до вінка не практикувалось.
Весілля відбувалось у сім'ї молодого і молодої окремо. А розпочиналось воно з того моменту, коли в суботу надвечір прибували по-святковому одягнуті музиканти і виконували марш, сповіщаючи населення села про те, що весілля розпочалось. Про це говорили, що «Заграли на добридень». А музика (у селі говорили музики) була духова. Господар запрошував музикантів до хати і пригощав. До речі, протягом усього весілля їм видавали такі страви, як всім гостям.
А далі виконувались танці. Щоправда, танцюючих поки що було обмаль. Ними виявлялись дівчатка, які робили перші кроки у танцях. Та невдовзі наставав вечір і збиралась сільська молодь Частина парубків і дівчат відвідувала молоду, інша — молодого. Цей процес називався «йти до вінка». Адже цього вечора окремо «вили вінок» для молодої і молодого. А поки що молодь танцювала. Це був сприятливий момент для вияснення відносин, знайомств. А для підлітків — можливість навчатись танцювати. Адже під прикриттям темряви не було видко перших незграбних кроків юнаків (дівчата навчались танцювати раніше). В перерві між танцями парубки співали пісень, жартували. А там знову лунали полька, проста, вальс — найпоширеніші танці тих років.
Настав час наряджати молоду. В основному одяг залишався той, в якому вона була одягнута вдень, запрошуючи «до вінка». Молоду наряджали у сорочку з домотканого полотна, широку (говорили рясну) спідницю (іноді з візерунками), внизу до якої були пришиті стрічки.
Під сорочкою і спідницею була т. з. підтячка (у селі говорили пітячка), виготовлена з того ж, але тоншого полотна, яке старанно вибілювалось. Вона складалась з двох частин — верхньої (станок) і нижньої. Остання пришивалась до верхньої. У селі говорили підточувалась, звідси й назва — підтячка (пітячка). В залежності від обставин (свято, характер роботи, дорога) нижча частина відповідно опускалась або ж підтягувалась (очевидно, це також вплинуло на назву). Цей процес регулювався поясом. Було прийнято, що вона повинна виглядати з-під спідниці і, як правило, звисати сантиметрів 10-15 нижче неї. Підтячки були двох видів: буденні (робочі) і святкові. Верхня частина останньої (а іноді нижня) вишивалась.
Навесні і восени взувалась у черевики, а взимку — у юхтові чоботи з довгими халявами. На шиї були корали (говорили коралі), багато хрестиків, медальйонів (минталиків); у вухах — сережки у формі півмісяця (когутки). Верхнім одягом служив білий чугай, пошитий з грубого домотканого овечого сукна, що застібався і прикрашався червоними шнурками. Від шиї по спині поверх чугая звисали донизу різного кольору стрічки (бинди). У коси впліталось пасмо конопляного прядива.
Наприкінці 20-х років ввечері молоду почали наряджати у вслін, який готувала і пришивала до вінка на весіллі Буймістр Марфина Григорівна. Не зазнавши через важку хворобу (у ранньому віці стала інвалідом на ноги і майже втратила здатність самостійно пересуватись) особистого щастя (відчути на голові власний весільний) вона все своє вміння рук і тепло серця віддавала молодим.
Тоді ж одягався по-святковому і молодий. Сорочка, виготовлена з домотканого полотна, застібалась застіжками-шнурками, що сплітались з ниток. Вона підв'язувалась крайкою (поясом) з овечої вовни, кінці якого виглядали попереду. Вишиванка під час виття вінка не одягалась. На шиї — хрестик на чорній полятичці (тобто на вузькій стрічці) і чорна хустка на голові — такого ж кольору смушкова шапка. Верхнім одягом був чугай чорного кольору, що застібався синіми шнурками, виготовлений з овечого волосу, на кінцях якого були червоні китиці. Чугай від поясу вниз розширявся клинами, рукави — широкі і довгі, що закочувались. Комір — стоячий, шириною у два пальці. Кишень не було. Чугай звисав нижче колін. В будь-яку пору року взуттям служили юхтові чоботи.
Весільний сценарій вироблявся впродовж багатьох років. Весу ньому було продумане і мало своє місце. Кожен, так би мовити, сюжет, пісня, побажання були зумовлені здоровим глуздом і несли моральне навантаження. Так, велика шана виявлялась до рідних і вінчальних батьків, родичів, людей старшого віку. До речі, за виконанням тих чи інших мелодій старожили села могли здаля визначити чітко розпланований хід весілля.
Аж ось настав час «вити вінок». Молода з дружками відправлялась до дому вінчальної матки, запрошуючи її прибути на названу церемонію. Таку ж місію виконував молодий з дружбами, йдучи до свого вінчального батька. В оселях вінчальних батьків молодих з їхніми друзями частували. А далі вінчальна матка у супроводі молодої з дружками прибувала на весілля (такс ж робив і вінчальний батько, прибуваючи відповідно до оселі молодого). Прибулих зустрічали маршем (так було щоразу), за що вони дарували музиці гроші (далі гроші вже не вручались). Матку (як і батька в оселі молодого) як самих бажаних гостей садили на почесному місці — на покуті (так було кожного разу). З маткою і батьком завжди разом були їх чоловік і жінка (матчук і батькова).
А молода запрошувала до хати своїх подруг і садила за стіл. Враз оселю заповнювали родичі, сусіди (звичайно, жінки), щоб подивитись на процес виття вінка. Звичайно, охочих побачити цей цікавий і зворушливий обряд було багато, тому в кімнату всі вони не поміщались. Багатьом доводилось спостерігати з сіней або з двору під вікном. На дворі були й чоловіки, які приходили «до вінка», щоб поговорити, зустрітись з друзями тощо. Взагалі сімейні прибували у суботу ввечері не як учасники весілля, а просто як спостерігачі. Адже даний обряд вважався суто справою молоді. На дворі залишались також парубки, чекаючи дівчат.
На столі лежали (так було впродовж всього весілля) хліб і два калачі. Коровай не було прийнято випікати. Тут же на столі — розстелений барвінок. Музика розпочинала грати досить зворушливу, жалібну мелодію. Дівчата подавали матці барвінок, з якого вона «вила вінок». Його складовими компонентами були також китиці калини, колоски жита, головка цибулі, квітка злою. Виконувалась дівчатами пісня.
У пісні, записаній у 1993 році від вісімдесятичотирьохрічної уродженки села, нині мешканки м. Кам'янця-Подільського, Полянської Параски Мефодіївни, є такі слова:
Ой сосно, сосно, де ти росла.
Що така стрімка виросла?
В зеленому лісі при горісі зросла, нили,
Краєм Дунаю приплила,
У (ім'я молодої) за столом зацвітала.
Вийся, віночку, гладко, гладко,
Як тес червоне ябко.
Коли не зів'єшся — сором дружкам буде.
Вийдеш межи люди —
Годі сором й тобі буде.
Ой, то не дружки пінок
Щоб людей ся соромили.
Звили його сії файні дівочки
3 чужої стороночки
За повну кварту горілочки.
А восьмидесятисемирічна уродженка села, нині мешканка Довжка, що поблизу м. Кам'янця-Подільського, Сафрончук Настя Яківна, згадала того ж року такі слова із пісні:
Ой вийся, вийся, віночку,
На (ім'я молодої) головочку.
Оглянься, (ім'я молодої), назад себе:
Чи не стоїть отець-мати коло тебе?
А молода в цей час знаходилась в іншій кімнаті. На столі лежали також миски з медом, в який дівчата опускали частину барвінку і облизували його, що символізувало красу і чарівність молодої.
Після закінчення цієї церемонії дружки вводили молоду і наступав момент благословення вінка. Старша дружка по черзі запрошувала для цього тата, маму, матку, хрещених батьків. Так, спочатку зверталась до рідного батька зі словами: «Тату, благословіть сей вінок!» А він відповідав: «Най бог благословить!» Так повторювалось тричі. Кожен з рідних повторював це ж саме.

{mospagebreak}
А далі по черзі розплітали молодої косу дружка, тато, мама, матка. Особливо хвилюючим був момент, коли це робила рідна мати. При цьому обоє голосно плакали. Адже скільки в цю мить виринало з пам'яті споминів про те, як росла її донька, скільки матері довелось не доспати ночей... Мати знала, що тепер дочка назавжди покидала її, йшла в іншу сім'ю. А молода прощалась із своїм дівуванням. Особливо зворушливим був цей момент тоді, коли вона була сиротою. А функції матері чи батька виконували близькі родичі.
Згодом дружка чесала косу молодої. Музика весь час виконувала одну і ту ж тужливу мелодію. Мати продовжувала голосно плакати. Лише батько був стриманий, мовчазний і задуманий. Далі він накладав вінок на голову молодої (цю місію виконував тільки рідний батько, він також знімав його). А вона по черзі кланялась татові, матері, дідусеві, бабусі, сестрам, братам, матці, а також всім присутнім. Після цього залишала їх, тобто виходила з кімнати, а навздогін дівчата кидали пучки барвінку. Як говорили, з цього часу вона вже не вважалась дівчиною. Не випадково такій церемонії надавалось особливого значення. Адже (і такс було) найбільшим прокльоном лихих жінок був для дівчини такий: «А щоб ти вінка на своїй голові не побачила!» (тобто ніколи не вийшла заміж).
Невдовзі молода поверталась в кімнату і частувала подруг. Дівчата, вийшовши з-за столу, дякували за запрошення і покидали приміщення. Сімейні розходились по домівках, а для молоді музика виконувала декілька танців. Парубки проводили дівчат до дому. З молодою залишались дружки і дружба, які разом з рідними під звуки вівату проводили матку до дому.
Церемонія «виття вінка» у молодого не була такою зворушливою. Запрошені дівчата виконували за столом іншу пісню, музика — відповідну мелодію. Тут вінок вила батькова, що сиділа поруч з вінчальним батьком. Його сплітали також з барвінку, в який вплітались калина, жито, головка часнику і квітка з лою. Вінок молодому прикріплював вінчальний батько до шапки. Але тут була суперечливість. Так, під час вінчання у церкві молодий мусив бути з вінком. Однак чоловікам, як відомо, заборонялось знаходитись у божому храмі в головному уборі. З цієї причини згодом священик заборонив прикріплювати вінок до шапки. Він знайшов своє місце на борту правого боку чугая.
А далі наступав інший весільний сюжет — «ходити з вінком». Спочатку молодий з своїми дружбами і світилкою приходили до молодої, де їх пригощали (в селі говорили приймали). Потім з молодою і її дружками приходили до молодого. Частування повторювалось. А там були відвідини всіма разом батька молодого і матки молодої. 1 скрізь — пригощання. А разом з тим жарти. Наприклад дружба запитував батька: «Може у вас, батьку, якась робота є? То ми зараз все зробимо». А господар відповідав: «А хіба ви годні щось робити?! Ви ж нічого не п'єте, не їсте! Як хто їсть, так і робить!» А пити та їсти вже нікому не хтілось. Адже скрізь було частування.
Так проходила ніч. Адже було й так, що проживали молоді та їх вінчальні батьки в різних кінцях села. А воно розкинулось в один бік на кілька кілометрів і в інший — на стільки ж! Та була молодість, пісні, жарти... Така ніч наповнювалась особливим змістом, дихала романтикою, особливо навесні, коли зацвітали яблуневі та сливові сади. Ця ніч з'єднувала молоді серця. А для парубків і дівчат — поцілунки, освідчення, а часом — крок до народження нової сім'ї. Одним словом, для всіх вінкова ніч залишала глибокий і світлий спомин на все життя.
Нерідко ходіння з вінком закінчувалось дуже пізно. А там молодий з друзями, а молода із своїми повертались до дому. Незабаром сходились гості: окремо до молодого і до молодої. Переважно це були старші люди. Адже, молоді, мовляв, ще встигнуть не раз побувати на весіллях! Окремі з гостей намагались прийти якомога скоріше, щоб спостерігати за всім подальшим процесом: як сходились гості, як працювала кухня, як приводили матку (батька)... Для господарів було досить престижно, коли першими приходили шановні і впливові в селі люди. Кожній прибулій парі музика грала марш. Гості заходили з хлібом до хати, де їх зустрічали господарі. Першим йшов чоловік, за ним — жінка. Молоді гостей не зустрічали.
У переважній більшості господарі були одягнуті по-святковому. Однак траплялося й таке, коли заможні хазяї залишались в буденному одязі. Тут було свое міркування: під час торжества, в присутності гостей, похизуватися своїм багатством. Вони поважно ходили по подвір'ї, часто заходили до стайні, кошари, підкреслюючи гостям свою сільську знатність.
А гості спокійно розмовляли, щось згадували, поводили себе стримано. А тим часом староста з двома калачами, загорнутими в білу хустину, відправлявся за вінчальним батьком (відповідно староста молодої йшов за вінчальною маткою). Старосту частували (як правило, лише холодцем і чаркою горілки). Так прибували на весілля. До речі, з цього часу аж до закінчення весілля старостам доводилось постійно приходити за вінчальним батьком (маткою). Прибулих щоразу зустрічали маршем, радісними посмішками і веселими вигуками. З вінчальними батьками могли прибувати одночасно їхні рідні брати і сестри з сім'ями, які входили до складу найбільш почесних гостей, тому відповідно займали почесне місце на покуті поруч з батьком (маткою).
Тут варто зробити певний відступ. Щоразу вінчальних батьків приймали (частували). Це дійство відбувалось досить урочисто і пишно. Займались поважними гостями безпосередньо господарі, старости і найближчі родичі молодих. Так, рідні батьки наповнювали келішки (невеликі на ніжці келихи різної форми і величини, що містили 20-50 грамів горілки, оскільки стакани тоді не використовувались ) горілкою, а музика виконувала своєрідну мелодію, що була запозичена у сусідній Бессарабії і називалась Вівать. Назва походила від віват, що по-латинському (vival) означає «Хай живе!» Така особлива форма урочистого виконання пісень виникла ще у першій чверті XVIII ст. Звичайно, мелодіями для ритму вівату служили місцеві пісні: «Потоку, потоку, кури ж мої, кури»..., «Чоловіче, я слаба, болить мене голова» тощо.
У ритм вівату господарі, староста з дружиною, найближчі родичі (про усіх цих осіб говорили, що вони були «на хаті», тобто здійснювали керівництво усім весільним процесом) виконували посередині кімнати своєрідний груповий танець, пересуваючись по колу спочатку в один бік, а потім в протилежний. А далі тато звертався до вінчального батька із словами: «Дай, боже, здоровля батьку!».
Поважний гість відповідав: «Пийте на здоровля!» Частина горілки випивалась (рідні і весільні батьки, староста із старостихою вживали невеликі дози спиртних напоїв), а решта із своєрідним вихилясом виливалась на стелю. Одночасно з хазяїном таку ж місію виконувала його дружина, звертаючись з такими ж побажаннями до батькової. Запивати горілку тоді у звичці не було. Далі обидва порожні келішки знову наповнювались і передавались батькові і його дружині.
А так лунав віват для вінчальних батьків, які поважно вставали з місця, чинно підіймали келішки на рівень вище голови і в ритм мелодії гойдали їх. Таке дійство, що прийшло з Бессарабії, називалось хитатись. А щоб надати йому ще більшої пишності, хтось «із хати» вигукував: «Батьку, вище!» Мовляв, підносьте ще вище чарку і вступайте у права вінчального батька. Так підкреслювалась підвищена увага до його особи. У ритм вівату всі присутні плескали у долоні, радісно посміхаючись у бік поважних гостей. В цілому ж до нього і його близьких виявлялась особлива шана. Подібна церемонія частування відбувалась і з вінчальною маткою. В обох випадках це робилось підкреслено урочисто, займало чимало часу і повторювалось кожного разу з того моменту, коли вінчальних батьків староста приводив на весілля.

{mospagebreak}
...Після частування батька (матки) староста запрошував молодь на посаг. Дружба виймав носову хустину, яку брав в руки молодий (молода), за ним — дружби, дружки, світилка. Витанцьовуючи у ритм вівату, цей живий ланцюжок заходив до хати, у такому ж темпі обходив тричі стіл і сідав. Далі староста голосно вигукував: «Гості покорні, всі невиборні! На що нашого пана-господаря бог споміг, на то ми вас просимо. Зажийте хліба-солі, доброї волі! Просимо! Просимо!» А невдовзі знову лунали його слова: «Просимо до завитання!».
Витати — це дарувати молодим гроші, бажаючи їм щасливого сімейного життя. Староста закликав першим виконати таку місію рідних батьків. Після цього тато виймав з кишені чистеньку хустину, брав в неї келішок, наповнював його горілкою і висловлював молодому (молодій) щирі батьківські побажання. Наприклад: «Жичу тобі, щоб ти була весела, як весна, роботяща, як бджола, а багата, як осінь!», «Дай боже, хліб-сіль, добру долю!», «Життя-здоровля!» тощо. Далі випивав трошечки горілки і дарував гроші (як правило, карбованець) — кидав у приготовлену для цього миску. Так робив кожен з присутніх, висловлюючи на свій розсуд і смак побажання молодому (молодій).
Витати — це дарувати молодим гроші, бажаючи їм щасливого сімейного життя. Староста закликав першим виконати таку місію рідних батьків. Після цього тато виймав з кишені чистеньку хустину, брав в неї келішок, наповнював його горілкою і висловлював молодому (молодій) щирі батьківські побажання. Наприклад: «Жичу тобі, щоб ти була весела, як весна, роботяща, як бджола, а багата, як осінь!», «Дай боже, хліб-сіль, добру долю!», «Життя-здоровля!» тощо. Далі випивав трошечки горілки і дарував гроші (як правило, карбованець) — кидав у приготовлену для цього миску. Так робив кожен з присутніх, висловлюючи на свій розсуд і смак побажання молодому (молодій).По черзі витали молодих вінчальні батьки, дідусь і бабуся, брати і сестри, дядьки і тітки, дальші родичі, сусіди, молодь. А черговість була добре продумана і чітко виконувалась. Дарунок визначався 30-50 копійками (в залежності від родинних відносин). Витали молодих кухарка і хтось із музикантів, висловлюючи побажання у жартівливому плані. Дійство відбувалось у присутності усіх гостей. А вони, особливо жінки, уважно стежили за тим, хто що побажав і скільки подарував грошей (говорили «сільки кинув»). Того ж дня це ставало відомим усьому селу. Далі рідна мати під звуки музики з наповненою грішми мискою танцювала, потім зав'язувала подарунок у хустину і клала молодому (молодій) за пазуху. З цього моменту перепійні гроші належали молодому подружжю.
Староста запрошував гостей до столу (говорили «за стіл»). Тут хтось із музикантів і собі кидав слово: «Дорогі гості! Тато і мама просять вас до хати на печені буряки і варене клоччя!» А серед гостей лунав регіт. Кожна музика мала свого жартівника (говорили шуткаря), який поряд з старостою постійно розважав гостей. У селі було декілька, як говорили, партій музикантів. А серед них найбільш цінувалась музика під керівництвом Варварука Юхима і Мрачковського Тихона.
Сторожили Студениці і досі згадують дотепність і гумор Климишиного Івана, що проживав у сусідньому селі Бакота, але постійно грав разом із студеницькими музикантами.
Молодь сідала поруч з молодим (молодою). Окремо розташовувались чоловіки, а за іншим столом — жінки. Найбільш впливових і шановних гостей господарі розсаджували самі (поближче до вінчальних батьків). Траплялось, що у великій хаті всі гості не розміщувались, тому доводилось додатково ставити стіл у сінях, а то й у хатині. На столах лежали дерев'яні ложки і нарізаний хліб.
А далі розпочиналось частування гостей. До столу підходили рідні батьки і наповнювали горілкою келішки. Повторювалась згадана вище церемонія звертання до вінчальних батьків. Однак тут це вже означало «пустити колію». Тато передавав келішок вінчальному батькові, а мати — батьковій (так було і в оселі молодої). Знову звучав віват і виявлялась уже згадана до них шана.
А так вінчальні батьки, так би мовити, передавали естафету іншим. Зокрема, батько звертався до першого чоловіка, що сидів за столом: «Дай, боже, здоровля!» Він відповідав: «Пийте на здоровля!» Батькова виконувала таку ж місію до першої за столом жінки. А далі обоє випивали трошечки горілки, наповнювали келішки і передавали їх тим гостям, до кого звертались. Кожен гість до страви випивав по дві чарки (говорили, що треба «випити до пари»). Однак перед цим повинен був під ритм вівату обов'язково «похитатись» з келішком. А їх було на весіллі всього два, які по черзі передавались сусідові. А окремі з чоловіків наповнені горілкою келішки ставили на голову і майстерно з ними на місці витанцьовували, викликаючи захоплення у всіх присутніх.
Першою закускою був холодець (у селі називали студенець), який подавався у полумисках (мілкі миски). Він вважався основною стравою, тому видавався будь-коли, інші ж — під час основних процесів весілля. Холодець у полумиску, що був розрахований на 6-8 чоловік, старанно дружбами різався, а потім гостями накладався на хліб (виделок не було) і споживався. Траплялось й так, що їжі не вистачало: поки приходила колія випивати горілку, то полумисок залишався порожнім. А добавляти їжу у миски не було прийнято.
Процес «пускати колію» повторювався до кожної страви. А другою був борщ, який наливали у великі череп’яні миски, третьою — капуста з кукурудзяною крупою. Обидві страви споживались дерев'яними ложками. Остання страва — юшка (смажене м'ясо). Салатів, фруктів, печива, цукерків на столі не було. Весь названий процес супроводжувався постійним припрошуванням гостей господарями, старостою і старостихою, які за стіл не сідали, а були, як говорили, «на хаті». Вони щоразу звертались до гостей зі словами: «їжте, гості», «Живіться, гості», «Не обіжайте себе, гості» тощо. Музика виконувала мелодії віватів. В перерві лунала пісня. Під постійною увагою перебували вінчальні батьки, особливо матка. А вона поводила себе по-іншому, ніж решта гостей. Як говорили, церемонилась, тобто пишалась, була стримана, підкреслено горда. Такий тонус господарів, старости та його дружини до вінчальних батьків підтримувався протягом усього весілля. З великою шаною ставились господарі до гостей старшого віку.
Після останньої страви гості вставали і хрестились (так робили щоразу після споживання їжі). А далі виходили з хати і пускались у танок. Куди тепер поділась попередня стриманість! Гості завзято витанцьовували (у т. ч. сімейні). Як і раніше, у центрі уваги була матка, з якою обов'язково танцювали рідні молодої, а також староста. Така ж шана виявлялась до батькової. Рідні батьки у танець не вступали. На весіллі не було також прийнято гуртом виконувати такі танці, як тропак, козак, гопак (останній виконувався лише окремими особами при здійсненні певних обрядів).
А так гості розходились по домівках. З маршем і пританцьовуванням проводжали додому матку (батька). Молодий з дружбами відправлявся до сусідів (там не було гамору) годину-дві поспати. Таке ж відбувалось і дома у молодої. А перед тим, ніж лягти відпочивати, рідний батько знімав з молодої вінок і клав його на калач, що лежав на столі на покуті. Це був її останній сон у рідній батьківській оселі.
Та відпочинок був коротким. Адже невдовзі молоду будили і одягали. Батько знову накладав вінок на її голову. Не поснідавши, молода з дружками йшла до церкви. Приходив до божого храму і молодий з дружбами. Обоє молодих ставали перед вівтарем. їм вручали великі свічки, що називались братство, які тримали під час церковної служби. А присутні парафіяни з цікавістю розглядали молоду пару, милувались нею і по-доброму заздрили.
А далі молодий з дружбами повертався до свого, а молода з дружками — до свого дому. А тим часом до обох осель знову сходились гості, сільська молодь, сімейні односельці. Музика грала танці, в яких брала участь, крім весільних, і молодь села, внаслідок чого на подвір'ї утворювалось велике коло. Сторонні жінки уважно розглядали гостей і обмінювались враженнями. Особливий інтерес проявлявся до молодої. А вона по черзі підходила до груп людей, радувала присутніх лагідними словами і веселими посмішками. Частина односельців відвідувала садибу молодого, де також відбувався такий же процес. Щоправда, у селі була звичка запрошувати до хати парубків, здебільшого товаришів молодого, і частувати їх.
Тоді ж, у неділю, окремим гостям до одягу, як говорили, «чіпляли квітки», тобто своєрідні весільні відзнаки. А ще називали це «позначити». Так, дружки, світилки дружбам прикріплювали на лівому боці чугая спеціально виготовлену для цього «квітку», за що вони віддячували їх грішми. Такої ж честі удостоювались і вінчальні батьки. А дружки і світилки відзнак не мали.
Молодий готувався до відвідин молодої. Перед цим здійснювався такий обряд. Молодий ставав на дворі перед дверима хати. Його мати квіткою, у складі якої обов'язково біло жито, кропила сина свяченою водою, благословила і тричі обходила навколо нього. В цьому, як і в інших обрядах, були закладені чудові норми народної моралі. Далі квітку викидала на хату: зачепиться — буде гарне подружнє життя, а впаде на землю — погано складеться.
Після благословення матері молодий відправлявся до своєї судженої. Поруч з ним були вінчальні батьки, дружби, світилка, брати, сестри, далі — родичі. Рідні батьки залишались дома. Позаду весільного гурту йшли односельці. В руках молодого на рушнику був хліб-сіль. По черзі музика грала марші, а гості співали. Якщо ж на шляху зустрічались жителі села, то дружба знімав з молодого шапку, а він кланявся їм. А коли молодого перестрічали з хлібом сільські парубки (це називалось перекладали), весільний похід зупинявся. Парубки бажали молодому щасливого життя, а він дякував, цілувався з ними і давав гроші.

{mospagebreak}
Аж ось весільний натовп наближався до оселі молодої. Обов'язково необхідно було у цей момент грати марш, а гостям співати пісню. Прибулих запрошували до хати і частували. Молода наряджала свого судженого у полотняну сорочку, яку сама вишивала, на шию поверх сорочки вішала хрестик на чорній полятичці, а до правого боку через крайку перегинала червону хустину.
Одержавши благословення матері, молода пара відправлялась до церкви брати шлюб. Молодий без шапки йшов з правого боку, молода — з лівого. В руках у них на рушнику була ікона — Божа Матір з малим дитям. Таку ікону купували заздалегідь.
По дорозі до церкви зустрічалось багато односельців, які виходили з осель подивитись на молодих. При наближенні до гурту вінчальна пара низько кланялась. А на одній із вулиць її перестрічали парубки, один з яких виливав повнісіньке відро з водою під самі ноги молодих, що символізувало побажання повного щастя у житті. Молодому знову доводилось парубкам дарувати гроші. З середини 20-х років прижився такий звичай: в бік зустрічних людей, насамперед дітей і дівчат, молода кидала цукерки, а вони голосно сміялись і ловили ласощі.
У церкві вінчальні батьки тримали над молодими вінець: батько над молодим, матка — над молодою. Обов'язковим елементом вінчання був обмін вінчальними обручками (заможні люди купували золоті, а бідніші — мідні).
Після взяття шлюбу всі гості повертались до молодої. Тут гостей молодого чекало частування. Молоде подружжя за стіл не садили. А невдовзі відбувався ще один важливий весільний обряд — покривання молодої хустиною, яку купував для цього її суджений. Після подання борщу молодих запрошували до столу. Дружбові молодої вручали два калачі, на яких лежала заповітна хустина. Музика грала гопак, а дружба завзято витанцьовував перед молодими. Присутні намагались вирвати калачі, а він — будь-що їх утримати. Хвацько витанцьовуючи з калачами, дружба декілька разів наближався до молодої, удавав, ніби робив спробу накрити її голову хустиною. Нарешті, вибирав влучний момент і накидав хустину на голову. У хаті одразу ж гасили світло (ними були гасові лампи) і наставала темрява. Гості голосно вигукували: «Гірко!», а молоді цілувались. Після цього засвічували лампи. Далі дружба ламав калач на маленькі частини і роздавав гостям. А вони висловлювали захоплення його майстерністю, кмітливістю і винахідливістю.
Після закінчення вечері молода залишала батьківську оселю. Зворушливим було прощання із подругами-дружками. Вона дарувала їм, як і решті дівчат, особливо підліткам, свої стрічки. Проводжала своїх подруг з музикою, востаннє танцювала з ними на вулиці і ніжно цілувала.
Рідна мати здіймала з постелі подушки, виймала із скрині решту приданого (верети, тобто рядна, одяг, взуття тощо) і клала на стіл. Якщо ж дарували коней, волів чи корову, то виводили їх із хліва і прив'язували до вози, яким приїхали від молодого за його дружиною. Однак за неї необхідно було дати «викуп». Така «торгова операція» відбувалась досить цікаво. Так, молодий пропонував певну суму грошей, а «продавець» (хтось із дітей) за порадою когось із родичів молодої все набавляв ціну. Так повторювалось декілька разів, а ціна зростала. Нарешті, домовлялись і, як говорили, «били по руках». Молодий платив «продавцеві» домовлену суму грошей, а з родичами «торгову операцію» завершував випиванням келішка горілки.
А далі зять, дарував тещі козлові чоботи, виготовлені з м'якої, блискучої шкіри. їх носили лише заміжні жінки, здебільшого молодші за віком. Після того, як тешу взували в названі чоботи, виконували пісню:
Ой піду я до комори по муку.
А там нові чоботи на кілку.
Ой чоботи, чоботи ни мої,
Наробили клопоту ви мені.
Оце тії чоботи, що зять, дав,
А за тії чоботи дочку взяв.
Ой чоботи, чоботи ви мої,
Наробили клопоту ви мені.
На музики чоботи рипіли,
А з роботи устілки летіли.
Ой чоботи, чоботи ви мої.
Наробили клопоту ви мені.
Під мелодію пісні і гру музики гості молодого витанцьовували, виносили з хати придане і вантажили на підводу. А дружби намагались знайти і винести речі, які потім викликали жарти, сміх, спогади (колиску, ступку, макогін, ночви, качалку, навіть півня чи курку). Весь цей реквізит наступного дня використовувався при зустрічі гостей, які приходили тепер уже до молодої господині в її нову оселю. Нарешті, молодий брав на руки свою дружину, виносив з хати і садовив на подушки на підводу, а сам сідав поруч з нею. А так відправлялись у путь. Навіть у тому разі, коли він йшов у прийми (тобто за домовленістю збирався жити в оселі свого тестя), молоду всеодно забирали до свекрухи, де вона повинна була побути у невістках не менше тижня.
Прибулі виконували пісню, в якій були слова:
Відчиняй, мамо, ліску —
Везем тобі невістку.
Високу, як драбину,
Червону, як калину.
Дома молоде подружжя зустрічали батьки молодого. Свекруха стелила з хати аж до самого воза полотно. А молодий господар обережно знімав з воза дружину і ставив на доріжку. Свекруха накривала голову невістки полою свого кожуха так, щоб вона нічого не бачила навкруги. А далі по полотні вела до хати, садовила посеред кімнати на стілець, що був накритий вивернутим навиворіт кожухом. Після цього знімала вінок і зав'язувала голову хусткою, якою покривали молоду. У селі побутував вислів: «Ще з тої пори, як голову зав'язала!» Як правило, його вживали тоді, коли згадували про щось неприємне, яке сталось з того часу, як вийшла заміж. Вінок молодого і молодої закладали за скло ікони, з якою брали шлюб. Ікона ставилась на покуті поруч з традиційними і зберігалась у такому вигляді все життя.
Невістка віддавала свекрусі подарунки від свахи — своєї матері (хустку, корали тощо), а свекру — хрестик на чорній полятичці. Потім цілувала обом руки. Далі невістку одягали як молоду господиню. Чоловік взував її у нові чоботи. Молоде подружжя сідало за стіл, за яким перебували також гості, і починалось частування. Згодом всі відправлялись відпочивати, у т. ч. молоде подружжя.
Та відпочивати невістці у свекровій хаті доводилось недовго. Домашні після кількох безсонних ночей смачно спали, а молода хазяйка заходилась господарювати. А роботи стільки, що всього й не переробиш! Так, потрібно замести хату, помити миски, зібрати попіл у печі і винести на двір... Але скільки ж тут виникало перешкод! Все незвичне і незнайоме! До того ж присутні, насамперед музиканти, в усьому перешкоджали. А тут ще й свекруха з свекром прокинулись і пильно стежать за першими кроками господарювання невістки. Вони лежали і давали, так би мовити, настанови, які підлягали виконанню.
А молода хазяйка старалась зі всіх сил, намагаючись виконати все. Так. чистенько позамітала зібрала сміття і винесла надвір, а тим часом музиканти насмітили ще більше. Повернулася зі двору, а кімнату не впізнати! Так доводилось починати все спочатку... Або ж помила миски, на хвилинку повернулась — а вони вимазані дьогтем. І знову бралась за посуд. Так було безконечно.
Молодий господар також порався по господарству, але в його роботі перешкод не передбачалось. Так, він вносив до хати воду, дрова для дружини, яка повинна була приготувати обід. Насамперед належало наліпити і наварити пирогів, тобто вареників. Тут доводилось щоразу звертатись за порадами до свекрухи, яка все ще лежала. Так, необхідно було дізнатись про те, де знаходилось борошно, сіль, сир, картопля, сало тощо. Знаходила сир, а музиканти приховували тісто. Відшукувала тісто, але зникав сир. Як не старалась бідолашна, а вони зліпили декілька вареників з клоччям, січкою, мохом, половою, вовною...
А вже опівдні збирались гості молодого на обід, який приготувала для них молода господиня. Звичайно, страви інші готувались кухаркою. Але пироги, то вже обов'язково справа невістки! Скільки сміху було, коли за обідом комусь з гостей попадався пиріг з такою незвичайною начинкою. Однак молоду господиню хвалили за такі «смачні» пироги.
Складовою частиною весілля були т. з. матчини, які влаштовувались вінчальною маткою для гостей молодої в оселі її батьків вдень в понеділок. Для цього вона дома готувала всі чотири страви, які домашні приносили гостям і частували їх. А в цей час матка із матчуком за стіл не сідали, а пригощали гостей. Відповідно в батьків молодого вінчальний батько влаштовував для своїх гостей батьківщини.
А десь після обіду того ж дня гості молодого переодягались: молоді за старих дідів і бабів, а старі — за парубків і дівчат. Були й інші персонажи (пани, жандарми, козаки). Накладали в макітру пирогів, прикрашали їх квітками і різнокольоровими стрічками і вручали старостисі. А вона підіймала макітру над головою, витанцьовувала і разом з усіма відправлялась до батьків молодої. Цей фрагмент називався «йдуть з пирогами». Танець з макітрою продовжувався протягом усього шляху і завершувався на подвір'ї батьків молодої.

{mospagebreak}
А там гостей молодого запрошували до хати і садовили за стіл. Тут на видному місці сиділа старостиха з макітрою. Гості молодої по черзі підходили, а вона частувала їх пирогами. А там пішла колія, віват, хитання з наповненими горілкою кслішками, пісні, жарти...
Серед пісень була така жартівлива:
Попід тин, попід тин,
Та попід то там терня
Лущить дід горішки.
Дає бабі зерня.

Ой бабулю ти бабулю,
Яка ти немила.
Ой пішла бись на лотоки
Та й ноги помила.

Пішла баба на лотоки,
Стала ноги мити,
А дід бабу штурхнув ззаду
Баба ся втопила.

Іде дід попід пліт
Та й в долоні плещить.
Оглянувся назад себе —
За ним баба тащить.
По закінчені обіду гості молодого утворювали загальний танець, з яким покидали господу сватів. А повертались назад з макітрою пирогів, які приготувала мати молодої своїм дітям і сватам. Протягом всього шляху музика вигравала різні мелодії, гості витанцьовували, а макітра з пирогами вигойдувалась над їхніми головами. Прибувши з гостинцем до оселі молодого, гості розходились.
А ввечері в понеділок гості молодого знову збирались, як і гості молодої (в її батьків). Гостям молодого видавали повну, а молодої — неповну вечерю (лише холодець), що називалось «видали закуску». Останні випивали по два келішки горілки, закушували холодцем, з музикою, піснями і танцями вирушали до сватів і молодих господарів. Біля їхньої хати гостей зустрічали з маршем. Грала і музика прибулих. Так влаштовувалось своєрідне змагання музик. Лунали пісні.
Даний момент на весіллі називався «прийшов пропій» (тобто перепій). Рідні батьки молодої ставали перед порогом хати, з якої виходили молодий господар з господинею (зять і дочка). По черзі дочка, а потім зять цілували руку батька і матері. Далі дочка брала за руку матір, а зять тестя, вели до хати і з ними разом сідали за стіл. Рідні батьки молодого виходили до гостей з хлібом-сіллю, кланялись їм і запрошували до оселі, садовили за стіл.
А далі гості молодого, особливо перевдягнуті, під звуки музики виконували шалений танець. Аж під самою стелею вигойдувались речі, «вкрадені» у сватів у той час, коли забирали молоду з приданим. А далі хазяї пускали колію, музика молодої грала віват і починалося пригощання. Вечеря закінчувалась і гості виходили з-за столу. Продовжували сидіти лише молода пара, батьки молодої та вінчальні батьки. Невдовзі усі гості, тобто від обох сторін, перепивали (дарували) їм одяг, хустки, рядна, полотно, рушники... Бувало, що дарунками ставали вівці, телята, поросята, які, звичайно, вручались пізніше. Однак для більшого ефекту іноді вводили до хати заквітчану і «заплетену» стрічками тварину і передавали мотузку молодим господарям. Дарунками рідних батьків були певна мірка зерна, кінь, корова, нива поля. На цьому основні етапи весілля закінчувались.
У вівторок ранком господарі розплачувались з музикою, яка відправлялась додому. А далі, коли знову збирались гості, то всі мелодії виконували, як говорили, «на язиках». У такому своєрідному оркестрі були всі необхідні «партії»: труби, кларнет, бас, баритон, тромбон, барабан.
Того ж дня здійснювався обряд, що називався «йти на вивід». Вранці староста вів молоду хазяйку до священика додому на молитву. Очі її були зав'язані хустиною так, що навколо себе не було видно нічого. А в народі й досі вживається прислів'я: «Сидиш, як невиведена!» Тут висловлюється негативне ставлення до жінки, яка в чомусь пасивна, нерухлива.
Ще одним моментом на весіллі була т. з. складчина, яку організували вже гості. Так, у вівторок ввечері гості молодого із своєю горілкою приходили до оселі його батьків і влаштовували вечерю, використовуючи для цього закуску господарів. А наступного дня такс ж частування організовували гості молодої в оселі її батьків. На обох складчинах були присутні рідні і вінчальні батьки обох молодих господарів, а також вони самі як гості, тому їм місце відводилось за столом.
Нарешті завершальним моментом весілля були т. з. хлібини, які відбувались наступної неділі в оселі батьків молодої. Тут були присутні переважно її гості, а від молодого за прошу вались лише рідні та найближчі родичі. Так закінчувалось весілля, яке тривало майже тиждень і вимагало від сім'ї чимало коштів, часу і зусиль.
Тепер молодого господаря називали жонатим (тобто одруженим) чоловіком, а господиню — відданою (одруженою) жінкою. Молоде подружжя розпочинало своє сімейне життя, на початку якого було багато нового і незвичного. Чимало несподіванок виникало для молодої господині, яка вливалась у нову сім'ю (у ті роки молода пара не відділялась від батьків).
Близькими і довірливими складались відносини між фінами (фін і фіна — так тепер називалось для вінчальних батьків молоде подружжя) і вінчальними батьками. При кожній зустрічі (в церкві, на базарі, навіть на вулиці тощо) фіни цілували (при цьому фін знімав шапку) руку, а вони відповідно в лоб. Без вінчальних батьків не обходились сімейні торжества. Вони давали молодій сім'ї щирі поради, морально допомагали, відгукувались на радість і горе. Так, першими поспішали на толоку, заготівлю палива, збирання врожаю тощо. А бувало й так, що молоде подружжя або окремо кожен з них довіряв вінчальним батькам найпотаємніше (про що не наважувались розповісти навіть рідним батькам), сподіваючись на повне розуміння і підтримку. Тому й вінчальними батьками ставали старші за віком люди, з великим життєвим і сімейним досвідом. Близькими родичами ставали свати, які обов'язково звертались один до одного «на ви». Сватами називали їх також родичі.
Таким своєрідним було весілля у Студениці та в інших селах, що розташовані на березі Дністра на Кам'янеччині. Основні його елементи збереглись і в перші повоєнні роки. Матеріалом для написання статті послужили цікаві розповіді односельців, які автор записував впродовж 60-90-х років. Основу написаного склали спогади колишніх жителів Студениці, а нині мешканців м. Кам'янця-Подільського довгожителів Гаврищука П. В., Мрачковської С. Д., Буймістр Г. Ф., Полянської П. М., Голубчик Г. Ф., Сафранчук Н. Я.
Всі вони народились у селі Студениця, були неодноразовими не лише глядачами (спостерігачами), а й участиками весілля у 20-х роках (окремі — ще у дореволюційний період). Четверо з них (Голубчик Г. Ф., Полянська П. М., Мрачковська С. Д., Сафранчук Н. Я.) були в ролі молодої саме у згаданий період (1925-1928 pp.). Усі шестеро є шанувальниками народних традицій. У зв'язку із затопленням села з 1981 року проживають у м. Кам'янці-Подільському та в навколишніх селах.

Похожие материалы

свадьба
Весілля на Лемківщині
Крізь буремні віки, крізь лихоліття, війни і революції, крізь усі історичні злигодні, якими так багата історія Лемківщини, проніс її народ …

PrettyWoman.dn.ua