• Русский
  • Україна

Свадьба в Виннице

Словник символів

Одягу верхнього символіка

Одягу верхнього символіка - це етнічні, соціальні, обрядові, статеві, вікові символи; втілення художнього і культурного рівня майстерності народу; символи естетичних ідеалів нації.
Традиційний одяг виразно розкриває специфіку конкретного етносу, особливості його матеріальної та духовної культури. Український костюм формувався протягом тривалого часу становлення українського народу як нації в конкретних природно-кліматичних, соціально-економічних та побутових умовах. Національний костюм поряд із забезпеченням фізичного існування людини задовольняв її різноманітні соціальні потреби. Завдяки своїй символічній навантаженості костюм, будучи матеріальним витвором, міг виконувати функції,властиві феноменам духовної культури. Багатоманітність символів та варіантів їх поєднання безпосередньо пов'язана з призначенням костюма. Слід відмітити також, що декоративно-художні прийоми оздоблення костюма значно багатоманітніші не лише в історичному, а й у територіальному плані й здатні виступати символами широкого кола духовних цінностей народу. Символіка народного костюма - важлива складова національних традицій. Знакові функції належать до стереотипів, в яких упродовж віків утілювався досвід поколінь, їхні уявлення про навколишній світ і людину в ньому. Вони стосуються насамперед регламентації буденного, святкового, обрядового костюма, престижності одних і непрестижності інших видів одягу, естетичного вирішення одягу певних соціальних груп, норм і правил користування одягом залежно від віку, статі, сімейного стану, уявлень про межі дозволеного у проявах особистих смаків та уподобань тощо /Українська минувшина. - С. 132-134/.
Історія українського верхнього одягу генетично пов'язана з одягом населення Київської Русі, її культурою. Археологічні знахідки, літописи, пам'ятники дають уявлення про давньоруське вбрання. Так, у літописах та інших письмових джерелах згадуються сорочка, ногавиці, корзно, свита, клобук. Цікаві дані про вбрання здебільшого князів, бояр, дружинників донесли до наших днів іконографічні матеріали ХІ-ХІV століть: фрески, ікони, книжкові мініатюри. Напр., фрески Софіївського собору в Києві зберегли зображення не тільки князівської сім'ї, "характерним елементом вбрання якої був плащ- корзно, а й музикантів, мисливців, зодягнених у вузькі штани та сорочку з поясом" /Українознавство. - С. 156-157/.
Традиційний український костюм ХVІІ-ХІХ ст. суттєво змінився з часів Київської Русі, зберігши при цьому основні етнічні та регіональні риси. Представники кожної соціальної групи /ремісники, феодали, козацька старшина, рядове козацтво, бідні селяни, поміщики, міщани, торгівці/ відрізнялися не тільки манерою поведінки, а й своєрідністю вбрання. Костюм того часу був свого роду паспортом, що підкреслював приналежність людини до певної соціальної групи. Одяг козацької старшини виготовлявся із дорогої тканини, привезеної із Західної Європи або місцевого виробництва. Він складався із сорочки з тонкого полотна, вишитої шовком, сріблом або золотом; сорочку заправляли у широкі сукняні, шовкові або плисові шаровари яскравого кольору; на сорочку одягався довгий жупан, підперезаний золототканим "персидським" або "слуцьким" поясом; зверху одягався кунтуш або опанча. Козацька старшина носила різнокольорові сап'янові чоботи.
На свята одягалися парчові шуби, оздоблені риссю, соболями, горностаями. Важливе місце у костюмах відводилось орнаментам: тканини прикрашали елементами стилізованих квітів, листя, плодів рослин. Характерною рисою українського костюма є його надзвичайна декоративність та мальовничість. Орнаментувався верхній чоловічий та жіночий одяг /жупани, кунтуші, плащі-накидки/, а також сорочки, запаски, очіпки.
Костюм як знакова система містить у собі етнічну, регіональну, статеву, вікову, сімейного стану та соціальну символіку.
Етнічна символіка вказує на належність людини до української нації. Напр., козацький костюм довгий час усвідомлювався як національний, селянське вбрання також вважалося "народним костюмом".
Регіональна символіка передається символами, що належать до числа етнічних, але сприймаються як такі лише певною частиною нації: це особливості окремих видів костюма /напр., на Лівобережжі переважали свити із білого домотканого сукна з клинками "до вусів", а на Правобережжі часто зустрічались коричневі свити "до рясів"/, весь одяг на Полтавщині був довший, ніж на правому березі Дніпра; способи носіння одягу і костюма в цілому / напр., чоловіки в різних регіонах носили сорочку навипуск або заправленою в штани/, а особливо декоративно-художні елементи оформлення костюма.
Статева символіка костюма вказувала на особливості чоловічого та жіночого одягу, що повинні підкреслювати сутність жінки-українки чи чоловіка. Напр., жіночий одяг мав підкреслювати повноту і зріст фігури (як розуміння жіночого ідеалу) за допомогою декоративно-художніх засобів і значного за площею поясного одягу, орнаментованого з переважанням горизонтальних ліній та геометричних фігур, що були символами родючості чи жінки.
Вікова символіка жіночого одягу виявлялася найперше у кольоровій гамі верхнього вбрання /жінки похилого віку носили одяг майже без прикрас, напільна плахта мала рівну кількість червоних і синіх ниток і под.: чоловічий костюм вікові відмінності мав значно простіші: зменшувалась з роками яскравість тонів та контрастність поєднань, вікова символіка підкреслювалась окремими елементами костюма /поясом, шапкою/ та його аксесуарами /люлькою, палицею/, особливостями зачіски, вусами й бородою/. Характерним прикладом у плані сімейної символіки були поховання незаміжних чи нежонатих людей у весільному вбранні. Українці вірили, що кожна людина повинна пройти основні етапи свого суспільного життя, а одяг виступав як найвиразніший їх символ. Як засіб соціальної символіки важливу роль відігравали яскраві тканини, з якої пошитий одяг, багатство оздоблення одягу як буденного, так і святкового. У народних прислів'ях та приказках народ влучно відобразив таку соціальну диференціацію українців: "Хоч поганий, та в жупані", "Убрався в жупан і дума, що пан", "Не всякого пана пізнаєш без жупана", "Отакі наші вжитки: ні кожуха, ні свитки", "На свиті стільки лат, як на селі хат", "Якраз Савці свитка, та тільки рукавів нема".
Обрядову символіку костюма часто виражали окремі його компоненти: хустка або рушник на сватанні, крижмо на родинах, біла або чорна хустка на похороні. Особливою магічною силою володіли речі, виготовлені власними руками. Напр., молода дівчина сама шила сорочку нареченому. Роль обрядового символа виконувала кольорова гама одягу /напр., у весільному костюмі домінував червоний колір/.
Обрядова символіка костюма - ознаки, які відображають широкий спектр духовних традицій народу, його світоглядних уявлень та норм обрядової поведінки. Обрядова функція одягу виявилася у специфічних способах його використання. Так, при виконанні багатьох ритуальних дій носили одяг навиворіт, інколи перевдягалися в костюм протилежної статі або незалежно від пори року носили хутряний одяг. До обрядової символіки відносять також ритуальне оголення, яке символізувало дві протилежні тенденції: зближення людини з нечистою силою і водночас захист від неї. Стабільність способів забезпечення обрядових функцій одягу сприяла перетворенню деяких із них на етнічні символи. /Українська минувшина... - С.137-138/.
Верхній одяг відрізнявся від натільного, нагрудного значною різноманітністю.
На більшій території України були поширені свити /свита "до двох вусів", свита-латуха, свита-куцина/. Шились вони із білого або сірого сукна довжиною до колін і нижче.
Жупан - давній тип слов'янського верхнього одягу. Його шили із темно-синього сукна, він був приталений, мав широкий відкладний комір і манжети. Виготовляли його із дорогих видів тканини /тонкого сукна, парчі/, тому він був символом заможності, приналежності до панівного класу.
Кожух та свита широко використовувались українцями по всій території України і стали символами приналежності до народних мас, самого народу. Щоб підкреслити лібералізм підступного пана, Т.Г. Шевченко говорить до нього так: "У свиті ходить між панами...", а, змальовуючи моральний зріст Яреми від наймита до вільного козака у поемі "Гайдамаки", поет наголошує:
У Лисянці, не в свитині,
У червонім жупані...
У даному контексті жупан виступає символом козацької волі, звитяги, а свитина - підневільного, рабського існування.
Одяг українців, як і природа України, багатий кольоровою гамою, яскравий, барвистий.
Л. Кожуховська.

Обручення /заручини (полюбини, хустки, рушники, сватанки, мале весілля)

Обручення //заручини// /полюбини, хустки, рушники, сватанки, мале весілля/ - символ любові; згоди; єднання; вірності.
Певні відомості про обручення сягають давніх писемних джерел. З ХІ-ХІІ ст. маємо докладні описи української обрядовості.
На заручинах відбувалося обрядове з'єднання рук молодих на хлібі, зерні /звідси й назва традиції/, батьківське благословення.
До молодої на заручини приходили разом із молодим його батьки та родина. Сідали до столу, а молодих виводили на посад. Старший староста клав на накритий рушником хліб руку нареченої, зверху - руку нареченого і перев'язував їх рушником.
Опісля молода пов'язувала старостів рушниками, які сама вишивала, а всіх присутніх обдаровувала полотном, хустинками або ж сорочками.
На території Західної України цей ритуал продовжувала мати нареченої: вона щедро обсипала молодих пшеницею і обов'язково подавала їм мед, що символізує єдність молодих.
Відтоді молоді вважалися зарученими і мусили брати шлюб. Відмова від нього вважалася за безчестя та глибоку образу. Як ознака того, що хлопець та дівчина засватані, вони отримували певні атрибути: наречений - барвінкову хустку, наречена - стрічку, квітку або вінок. Дівчина не знімала його аж до шлюбу. Існувало повір'я: якщо вінок пропаде - не буде щастя у подружньому житті. /Макарчук С. Етнографія України, 1994. - Львів. - С. 343/.
Т. Товкайло.

Лілія (біла)

Лілія /біла/ - символ цноти, чистоти, непорочної краси; у Біблії лілія - емблема краси таємного нареченого і нареченої в глибокому взаємному коханні; ознака витонченого смаку, розкоші, вишуканості; багатства; надії на достаток; благовоління; поваги. Водночас вона - символ смерті, відданості, помсти покійника, квітка Пресвятої Діви.
Греки приписували їй божественне походження із краплин молока матері богів - Юнони, що годувала маленького Геркулеса. Лілія була відома давнім персам, навіть їхня столиця називалася Суза, тобто "місто лілій". Тому і в гербі її як символ непорочної краси містилось кілька цих квітів. Красу лілії розхвалює сам Господь і ставить її вище всього прекрасного одягу Соломона. "Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, - не працюють ані прядуть. А Я вам кажу, що й сам Соломон у всій славі не вдягався отак, як одна із них". /Євангеліє від св.Матвія 6.28-29/. З красою лілій порівнюється краса таємного нареченого і нареченої в глибокому взаємному коханні. "Я - саранська троянда, я долинна лілія! Як лілія між тереном, так подруга між дівами! /Пісня над піснями 2.12/.
М. Золотницький у книзі "Квіти в легендах і переказах" пише, що на святі у центрі була троянда, але біла лілея все одно правила за ознаку витонченого смаку, розкоші, вишуканості, багатства. Саме тому римляни мали лілію за символ надії на достаток, і зображення її карбувалося на римських монетах як очікування народом блага. Крім того греки й римляни вбачали у ній символ непорочності, тому й увінчували молодих вінками з лілій та пшеничного колосся за ознаку чистого повного достатку життя, якого їм бажають.
Лілія зустрічається як емблема королів, невід'ємний елемент прапорів, гербів. У гербі Людовика IХ Святого вона була разом з маргариткою. Три лілії були зображені на його прапорах під час хрестових походів. Вони означали: співчуття, правосуддя, милосердя, три доброчесності царствування цього "найдобрішого короля". Хоч пізніше вона стала тавром каторжан.
Квітку дуже любили в усій Європі, а у Франції вона вважалася виразом найвищого благовоління й поваги. На всіх католицьких землях її вважали квіткою Пресвятої Діви, внаслідок чого зображення Божої Матері тут постійно прикрашають гірляндами з лілій.
У Німеччині її називали квіткою смерті. Щоразу той із братів, хто мав померти, нібито знаходив за три дні до смерті на своєму стільці у церкві білу лілію. Вона у німців, як і надгробна троянда, - свідчення то відданості, то помсти покійника. За народним повір'ям, її ніколи не садять на могилі, вона сама виростає тут під впливом якоїсь невидимої сили і з'являється переважно на могилах самогубців та людей, що загинули насильницькою смертю. Якщо вона виростає на могилі вбитого, - це ознака невідворотної помсти, а якщо на могилі грішника - то прощення й спокутування ним гріхів.
В. Куйбіда.

Лелека (бусол, бузько, чорногуз, гайстер)

Лелека /бусол, бузько, чорногуз, гайстер/ - символ богині Зорі; символ поваги до батьків; символ мандрівників; сімейного благополуччя, щастя; батьківщини; любові до рідної землі, України.
В італійській міфології лелека був присвячений Юноні - покровительці дівчат, шлюбу, сім'ї та породіль. Вірменський міфології відомий персонаж Арагіл /лелека/. Він був священним птахом Сонця, захисником полів. Коли гинув, його хоронили, як людину! /Мифологический словарь. - М., 1991. - С.54/.
Староукраїнське повір'я про священність лелек походить ще з доби трипільців /IV -II тис. до н.е./. На думку С.Плачинди, давньоукраїнські племена пеласгів /"лелек"/ переселилися з прадавньої України - Оріани на "нові землі" /Італію, Грецію, Македонію та ін./. О.П. Знойко вважав: назва лелека походить від назви племені лелегів, у яких "тотемом був цей священний птах". "Гайстер, - підкреслював дослідник, - є символом, головної, найулюбленішої богині східних слов'ян - Вечірньої /і Вранішньої/ Зорі. Назва птаха гайстер давньогрецькою означає "зоря-зірка". Головна богиня космічної релігії Русі ... освячувала й птаха з назвою зірка /див. Зоря/ /Знойка О.П. Міфи Київської землі... К., 1989. - С. 114/.
На Україні до лелек ставилися як до священих птахів. Двір, де є гніздо лелеки, - писав Г.Булашев, - вважається щасливим... Не тільки розорити гніздо лелек - великий гріх, а навіть полохати їх. За розорення гнізда лелека мстить тим, що приносить вогняну головешку й підпалює хату... Таке ставлення до лелеки... пояснюється, з одного боку, тим, що він знищує різних гадів, а з другого - лелека і ластівка є радісними вісниками наближення весни. /Булашев Г. Український народ... - С. 367/. На думку митрополита Іларіона, лелека був символом "праці й прив'язаності". На Україні ніколи не називали птахів і звірів людськими іменами. Однак для лелек робили виняток: "Антоне, принеси тепло". Якщо на хаті звив гніздо лелека, то в родині має бути лад. Саме ці чорно-білі красені приносили, за повір'ям, до оселі немовлят. Тобто лелека був символом продовження роду. У фольклорі, літературі лелека символізує любов до рідної землі, тугу за батьківщиною. Не випадково ліричний герой однієї із пісень просить: "Візьміть мене, лелеченьки, на свої крилята".
Я. Потапенко.

Кохання символіка

Кохання символіка - символіка святого почуття любові.
Символіка кохання різноманітна і глибока /індійський лінгам, китайський Ян-Інь, хрест /див. Хрест/, троянда /див. Троянда/, лотос, серце, стріла /див. Стріла/ та ін.
У стародавніх індійців, греків, римлян існували спеціальні боги, богині вроди та кохання; Кама, Афродіта, Венера. Пізніше символами вірної любові стали Трістан та Ізольда, Ромео та Джульєта та ін.
У слов'ян-язичників символом кохання була бджола, бо поєднувала, як і любов, "солод меду і гіркоту жала".
У християнстві любов - це Бог, турбота про ближнього: "Сия есть заповедь Моя, да любите друг друга, как я возлюбил вас" /Иоанна, 15.12/.
Із сивої давнини український народ опоетизовував кохання, підносив його до найсвітлішої людської мрії. Символами вірного кохання були голуб /див. Голуб /, лебідь /див. Лебідь/, калина /див. Калина /, хустка /див. Хустка/, квіти /див. Кольору символіка /, криниця-вдовиця /див. Криниця/ та ін. "Пити воду" означало колись на Україні також кохати /див. Вода/. Аналогічну символіку мав вислів "рвати барвінок" або "переночувати в барвінку". Із любовними чарами тісно пов'язані різноманітні трави, зілля /див. Зілля/. Вірне палке кохання усимволізовували рушники /див. Рушник/, кожух, на який саджали молодих.
У фольклорі "до поняття кохатися існує ряд традиційних синонімічних народнопісенних зворотів: як голубів пара, як риба з водою, як зерно в орісі" /Єрмоленко С. Фольклор і літературна мова. - К., 1987. - С. 107/.

О. Потапенко.

Коса (дівоча)

Коса //дівоча// - символ глибокого духу дівочої цнотливості; символ дівування; охайності, чистоти, чепурливості; краси; внутрішнього єства, природної потреби краси і честі українки.
Як відомо, у багатьох міфопоетичних системах волосся символізувало радість життя, духовний розвиток, плодючість. Втрата його означала падіння, злидні /див. Волосся/. Очевидно, не випадково на Україні коса була глибоким символом дівочої цнотливості, незайманості. Водночас коса символізувала чарівну дівочу вроду /"Нема коси - нема краси", "Дівчина з косою, як трава з росою"/.
Колись коса була своєрідною суспільно-моральною ознакою чепурливості, охайності дівчини. Уставши вранці, вона мусила насамперед "навести лад", тобто розчесати й заплести косу... Про ошатну дівчину формувалася громадська думка: "яка коса - така й краса" /Скуратівський В. Берегиня. - С. 47/. Дівчина, яка не "зберегла косу", ставала стригою, покриткою, зазнавала загального осуду й ганьби.
Існував спеціальний обряд розплітання коси. Прощання дівчини з косою символізувало прощання з дівоцтвом. "Дівоча коса - це, так би мовити, символічна ознака внутрішнього єства, природної потреби, з якою асоціюється насамперед висока мораль людських взаємостосунків" /Скуратівський В. Берегиня. - С. 52/.
Г. Потапенко.

PrettyWoman.dn.ua