?Свідоцтво літописів. Умикання. Купівля. Пережитки цих форм. Шлюбні дохристіянські обряди. Сталість народного звичаю. Тільки виконання народного ритуалу да? права дійсного шлюбу.

Як у більшости народів, і народна традиція українського народу нада? божій волі преозначення щодо шлюбу. Китайці мають спеціяльне божество , що зв\'язу? червоним шовковим шнурочком хлопців та молодих дівчат, що мають одружитись одне з одним, і після того жадна перешкода не може розірвати цього вищого зв\'язку. В українців людина, що, як Дайте, мала нагоду відвідати "той світ", бачила там старого діда, "що складав пари", зв\'язуючи докупи маленькі шматочки кори та вішаючи їх на цвяхи. Цей дід був не хто инший, як сам Бог. Крім того, як ми це побачимо далі, Бог, Мати божа, янголи та святі беруть участь в усіх шлюбних церемоніях, навіть у приготуванні вечері.

Літописи, майже ?дині документи, що на них ми можемо основувати наші досліди над звичаями старих східніх слав\'ян, вказують нам, що в цих слав\'ян шлюб уже існував як інституція. Ця інституція походила зі звичаю умикання та купівлі молодої; літописи, що переказують нам про ці факти, сягають приблизно до VIII та IX століть. Але відомості Кузьми Пражського про чехів, що жили, як він свідчить, у повному сексуальному змішанні, потім те, що свідчить арабський письменник Аль-Бекрі про старих слав'ян, а також деякі риси шлюбних церемоній, що про них ми скажемо пізніше, дають нам право думати, що перед ці?ю епохою слав\'яне також пережили і цей примітивний період. Такий погляд ставить нас у повну суперечність з новітніми російськими істориками та етнографами, що, за прикладом своїх попередників, тримаються старої теорії про патріярхальну родину або просто йдуть слідами філологічних висновків, що їх встановив Кун, а потім розвинув особливо Пікте та Л. Гайгер в своїй праці. Приймаючи одну й другу теорію, вони припускають як безсумнівний факт, що старі слав\'яне, як і инші арійські народи, прийшли до ?вропи, маючи в себе вже цілком сконституйовану родину, в модерному розумінні цього слова. Але ж згрунтована на тому, що старі арійці вже перед початком своїх міграцій створили в своїх мовах відповідні вирази для означення ріжних степенів досить повної системи споріднення, ця теорія, нетільки тому, що її зіставили з фактами порівнюючої етнографії, але й тому, що вона підлягла етимологічній критиці, втрача? дедалі все більше сво? значення. Вже Бінфе (Benfey) в своїй передмові до Dictionnaire de Pick вказав, що слова sunu (син) та duhitar (дочка) не означали первісне "народженого" та "ту, що ссе (молоко)", але що їх вживали просто для означення мущини та жінки. П. А. Лавровський висловив ту саму думку щодо слова duhitar, а зовсім ще недавно Д. Н. Овсяніко-Куликовський прийшов до тих самих висновків щодо цих слів. Земляк та ученик Пікте, Ф. де Сосюр (F. de Saussure), у записці, що він її склав для Жіро-Тейлона, так само не визна? того тлумачення, яке досі давали цим словам, і, зда?ться, схиля?ться до думки, що не треба розуміти арійську родину та назви її членів у тому вузькому значенні, що досі надавали тим словам.
У всякім разі, літописи свідчать нам, що старі руські слав\'яне "мали кожний свої звичаї, закони своїх предків, свої традиції та свої норови. Поляне мали лагідні й прості звичаї своїх предків: вони дуже шанували своїх невісток, сестер, матерів, своїх батьків, тещ та швагрів. Ось як вони женилися: жених зовсім не ходив шукати собі молоду, але йому приводили її увечері, а другого дня приносили те, що дають за неї. Щодо деревлян, то вони жили грубо, як хижі звірі: вони вбивали одні одних, їли всякі нечисті речі; вони зовсім не знали шлюбу і викрадали молодих дівчат, що ходили по воду. Радимичі, вятичі та сіверяне мали такий самий звичай: вони жили в лісах, як хижі звірі, годувались нечистими річами і вживали безсоромних виразів перед своїми батьками та своїми невістками; шлюбу в них зовсім не було, були тільки игри поміж селами. Вони ходили на ці игрища, танцювали там, грали в чортівські игри, і кожний звідти викрадав собі жінку, з якою він був уже в згоді щодо цього; вони мали до двох і трьох жінок".
Коли брати терміни цього літопису в буквальному їх розумінні, без тлумачення їх на користь якої-небудь теорії, та припускати можливе прибільшення там, де автор зверта?ться з похвалою до своїх земляків, полян, то все-таки виступа? з очевидною ясністю, що у деревлян на початку IX століття і досить довго ще перед тим міцно тримався практикований, мабуть, з насильством звичай умикання жінок; їх підстерігали для того на березі річки, як вони йшли туди по воду. Припускаючи, що цноту полян, яка поляга? в соромливості, що її вони виявляють в присутності своїх невісток, а ці останні перед своїми шваграми, літописець зазнача? з метою виявити контраст, який існував між цим народом і деревлянами (бо ж, оповідаючи про радимичів та сіверян, він зазнача? тільки їх звичку говорити безсоромні речі), ми ма?мо підставу думати, що в деревлян практикувалась поліандрія, право свекра на невістку і навіть сексуальне змішання між родичами,- речі цілком натуральні для епохи звичаю умикання (rapt). Щодо сіверян, радимичів та вятичів, то в них у цю епоху умикання було вже формою пережитку, бо практикувалось воно тільки за попередньою згодою з дівчиною на зібраннях та играх, що були, мабуть, також до певної міри шлюбною інституці?ю,- очевидно, в зв\'язку з релігійним культом,- і були подібні до "сатанинських танців", які знаходять ще й тепер у багатьох диких народів, як це буде видко з дальшого викладу.