Подільське весілля у селах Кам'янеччини (20-ті роки XX ст.)

Гаврищук А. П.
ПОДІЛЬСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ НА ДНІСТРІ (20-ті роки XX ст.)

Захоплюючим, по справжньому народним, водночас своєрідним було весілля у селах сучасної Кам'янеччини, що розташовані на узбережжі Дністра. Займаючи своєрідне географічне положення, будучи віддаленими від міст, ці села чи не найбільше у цьому регіоні краю зберегли свою самобутність. Щоправда, на побут, зокрема, весільний обряд, позначився вплив сусідніх сіл, що належали до Бессарабії. Основою для написання статті послужив обряд, що проводився у селі Студениця, і мав, поряд з іншими селами, свої особливості. А потрапивши в зону затоплення у зв'язку з будівництвом Дністровської ГЕС, село у 1981 році припинило своє існування, а його жителі були переселені до сусідньої Колодіївки Кам'янець-Подільського району.
Споконвіку визначальним для створення молодої сім'ї вважались глибокі і чисті почуття, які виникали між парубком і дівчиною. Однак були й інші міркування, коли мова йшла про одруження молодих людей: воля батьків або ж матеріальна вигода. Такс траплялось і в названий період. Так, щоб не втратити, як говорили, вигідні прийми, часом одружувались юнаки в дуже молодому віці (17-19 років).
Здебільшого сватання відбувалось взимку, коли після Йорданських свят наступали м'ясниці. Цього чекали, а окремі відверто висловлювали своє бажання здійснити процес сватання: «Коби вже встрілили!» (19 січня під час освячення води лунали постріли з рушниць місцевих жителів). Насамперед до дівчини, на якій вирішив одружитись парубок, посилали старостів. Як правило, ними було двоє родичів, сусідів або ж односельців чоловічої статі, які повинні були представити батькам дівчини жениха у найкращому вигляді.
Спочатку до хати заходили старости, виймали з кишені горілку і починали ділову розмову. Дівчина соромилась, була мовчазна, поводила себе досить скромно. Недарма ж про дівчат або ж жінок, які в якійсь ситуації були надто стримані і нерішучі, з докором говорили: «Сидиш, як засватана!» Якщо ж старости діставали згоду, то кликали до оселі парубка, який з нетерпінням чекав повідомлення на дворі під вікном хати. Починалось частування, за яким домовлялись про наступний етап сватання-слово, що відбувалось через декілька днів.
На слово прибував парубок із своїми батьками. Іноді з собою вони брали найближчих родичів. Тут визначався термін весілля. Мова також йшла про придане, яке батьки збирались віддати дочці. Відповідно протилежна сторона визначала дарунки своєму сину. Нарешті, домовлялись про останній етап сватання, що називався заручини. А тут вже, крім молодого, його батьків, обов'язково були близькі родичі (їх запрошували більше, ніж на слово). Заможні люди могли дозволити собі прибути до сватів з музикою. На заручинах остаточно домовлялись про термін весілля, а наречених пов'язували рушником. Щоправда, нерідко слово і заручини об'єднували в один процес (згодом заручини вже не практикували).
Як повсюди, молоді люди здебільш одружувались у своєму селі. Однак траплялось й так, що наречену доводилось шукати в іншому поселенні. Для цього існувала, так би мовити, відповідна служба. Такі особи парубкові стренчили, тобто рекомендували, в іншому селі дівчину, яка, на їхню думку, за своїм матеріальним становищем і особистими якостями відповідала всім параметрам для даного парубка. Коли ж пропозиція була прийнята, то за домовленістю з батьками дівчини в її оселі у визначений час проводились оглядини, на яких були присутні батьки, їх син та найближчі родичі. Оглядини заміняли собою старости. А далі відбувалось слово, на якому і завершувалось сватання.
Траплялось й так, що через деякий час дівчина з певних причин відмовляла (у селі говорили відказувала) жениху вийти за нього заміж. У такому випадку її батьки повинні були відшкодувати витрати, які понесли рідні парубка. Вони повертали горілку або ж її вартість у грошовому виразі. А про невдаху-жениха у селі жартома говорили: «Облизав макогін», тобто дістав гарбуза.
Коли ж договір залишався в силі, то дівчина вважалась засватаною і вже виходила, так би мовити, із зони інтересів парубків села. Так, вони переставали до неї заходити на вечорниці, запрошувати до танців. її відвідували ввечері родичі, сусіди і, звичайно, наречений, який міг вже й переночувати в оселі майбутньої дружини. Це робив, як правило, уроженець іншого села.
Здебільшого весілля намічалось на пізню осінь — щедру пору року. Та і на цей час закінчувались основні сільськогосподарські роботи. Однак заможні селяни мали змогу справити весілля і навесні, коли все навкруги буяло і цвіло. Адже хліба та продуктів у них було вдосталь весь рік. Траплялось й таке, коли весілля справляли і взимку. А от літньої пори, в час гарячої роботи в полі, весіль не бувало.
А далі необхідно було обрати вінчальних батьків, яким на весіллі за звичаєм, що був в сусідніх бессарабських селах, відводилась особлива роль. Вважалось, що молодий обов'язково повинен був мати вінчального батька, а молода — вінчальну матку. Звичайно, ними ставали близькі родичі, крім рідних братів і сестер. Вибір міг випасти і на далеких родичів або ж на осіб, які не перебували в родинних стосунках.
Обрання вінчальних батьків не було формальним актом. Насамперед, ними ставали шановні для родини люди. Враховувалось і їхнє матеріальне становище, оскільки вінчальні батьки на весіллі несли значні матеріальні витрати. Відповідно там їм віддавалась особлива шана. Нарешті, вінчальні батьки залишались на все життя поряд з рідними батьками, братами і сестрами, найближчими людьми.
Спочатку кандидатура майбутнього вінчального батька (матки) обговорювалась окремо в сім'ях. А далі вже їх повідомляли про свій вибір. Для цього дома випікали калачі. Рідні батьки загортали в хустину пару їх, брали горілку і з настанням вечора відвідували оселю майбутнього вінчального батька. Прийшовши до хати, говорили про свій намір і просили дати згоду стати вінчальним батьком. Господарі ставили на стіл закуску, якою служили сир та сало, і починалось частування. На випадок згоди господар приймав калачі, а вже до нього з цього часу все життя звертались: «Батьку». Його дружина автоматично ставала батьковою.
Рідні батьки майбутньої молодої з такою ж місією прибували до оселі жінки, яку запрошували погодитись стати вінчальною маткою. Її чоловік називався матчуком. Однак до обох чоловіків звертались «Батьку», а до обох жінок «Матко». А форм звертання слова матчук і батькова не було.
У селі був звичай: кожен чоловік повинен був хоч раз у житті побувати на весіллі батьком, а жінка — маткою. Цс називали «йти в батьки», «бути в батьках», «брати за батьків».
Такою ж була процедура обрання іншої посади на весіллі — майбутнього старости (окремо в молодого і в молодої), у підпорядкуванні якого перебували спиртні напої і музика. Особливою опікою старости були весільні батьки. В цілому ж староста — провідна особа на весіллі (він вів весь хід цього торжества). А його дружина називалась старостихою. Як і весільних батьків, старостами запрошували когось із родичів, сусідів або ж односельців - шуткарів (тобто жартівників), які вміло вели весілля і влучно жартували. Так, старожили й досі згадують сільських самородків Кудрика Якова, Побережного Гаврила, Соломка Тимофія.
З такою ж місією відправлялись і до односельчанки, яка на весіллі ставала кухаркою. Запрошувалась на цю посаду досвідчена у справі кухні старша жінка, яка завідувала, так би мовити, всім «харчоблоком» і керувала іншими особами, причетними до приготування весільних страв.
Далі наймали музику, відповідно залишаючи її керівникові завдаток. А музика була на весіллі окремо у молодого і в молодої. Нарешті, молодий запрошував на весілля двох дружбів (в окремих селах їх називали боярами) і світилку, а молода — двох дружок і дружбу. Ними були родичі, крім рідних братів і сестер, або ж друзі, які на весіллі виконували відповідні функції, постійно перебуваючи біля молодого і молодої.
До весілля готувались заздалегідь. Ремонтувались будівлі, особливо хата, загорожі. Відгодовувалась свинка. Особливу турботу складало приготування для молодої приданого та вишивання рушників, а молодому — сорочки. Клопоти збільшувались напередодні весілля. Разом з господарями дружки і світилка, інші родичі по-святковому прибирали оселю, замітали подвір'я, а дружби для потреб кухні рубали дрова, носили воду тощо.
Своєрідним було запрошення па весілля. Така місія доручалась окремій жінці, яка заходила до хати родичів і говорила: «Просили тато, просили мама і я вас просю на весілля». Господар дякував за запрошення і запевнював, що прибуде на весільне торжество. Звичайно, гостями виявлялись найближчі родичі та сусіди, оскільки весілля справлялось у хаті, яка могла вмістити найбільше 40-50 осіб.
У п'ятницю молода з дружками відправлялась по барвінок, який використовувався в обряді плетення вінка. Барвінок, що водився на городі в декількох господарів села, дбайливо доглядали. На зиму накидали землю, щоб не змерз. А навесні рослини проростали крізь грунт, що залишався, тому шороку на тому місці наростав горб. Діставши дозвіл господарів нарвати барвінку, дівчата на вершину такого горба клали два калачі з дірками, через які рвали рослини. А нарвавши вдосталь, молодь дякувала господарям і залишала їм калачі. Дружки частину барвінку розкидали по дорозі аж до самої хати молодої. У молодого такою процедурою займались світилка з родичками.
А дома завершувалось прибирання оселі. Особливо дбайливо прибиралась кімната, у якій відбувались основні торжества. її називали великою хатою на відміну від іншої, в якій спали, обідали (тобто малої хати або хатини).
В суботу окремо в сім'ї молодої і молодого відбувався парастас — заупокійна відправа за душі покійних рідних. Тут були присутні священик з кількома учасниками церковного хору, які виконували церковні молитви. Після споживання різних страв обов'язково подавали узвар, а потім — рибу. На парастасі у сім'ї молодого були присутні батьки молодої, потім батьки молодого відповідно відвідували сім'ю молодої.