Весільні обряди і пісні Лемковини
Весілля
Лемківщина, Земля — люди — історія - культура,
ч.ІІ, Нью-Йорк — Торонто 1988, с.
Лемківське весілля, як і кожне весілля на Україні, мало прикмети оперного мистецтва, з тією лише різницею, що в його основі знаходиться не штучний сюжет, а фраґмент автентичного життя. Проте має воно і свою специфіку, бо відірваність від братніх племен сприяла збереженню в цьому обряді старослов'янських архаїзмів та появі деяких відмінностей, властивих тільки лемківському весіллю.
Центральними постаттями весільного обряду були, звичайно, молоді, хоча їх роля не визначалася активністю. Вони увесь час поважні, зосереджені, не співають, не жартують, а коли п'ють, то лише для форми. Підкреслюють тим зрозуміння факту, що скінчилася безтурботна молодість, починається спільне і поважне трудове життя. Молодій припадала дещо активніша роля; аж до приходу в хату молодого вона повинна була сумувати (навіть плакати), що надходить момент прощання з родиною, з рідною хатою, з батьками, яким завдячує все. В домі молодого повинна знову радіти, виявляти задоволення і щастя, вшановуючи в цей спосіб молодого і його батьків.
Важливе значення прикладалося до шлюбного одягу. Молода мала звичайно білу плісовану спідницю, вишиту внизу рослинним орнаментом або трьома вузенькими кольоровими стрічками. Спереду одягала запаску — білий плісований фартушок також вишиваний, але розкішніше. Біла сорочка з кращого полотна, вишита на рукавах, манжетах і комірі, зверху рожева чи синя шовкова корсетка — ґорсет, лейбик 10, — без рукавів, мережана або гаптована у різні взори, як рожі, квіти, сонце тощо. Взимку поверх корсетки молода одягала кожушок чи гуньку, або й менту 21 — лисячу шубу (дані з другої половини XIX ст.). Взувалась у боксові (з телячої шкіри, чиненої хромом, з прямокутними відтисками) чи юхтові чоботи з підківками на високому каблуку з обрамленням у різні взори з блискучих цвяшків, — або у звичайні черевики. На голові з розплетеними косами находився барвінковий вінок з білими стрічками, що звисали нижче пояса. Він символізував дівоцтво молодої, отже мав дуже важливе значення. Молода ходила в ньому ціле весілля, аж до почепин. Шия прикрашувалась коралями та крайкою з кольорових пацьорок.
Молодий одягався в добрий, новий святочний одяг: вузькі білі сподні 22 — ногавиці з домотканого полотна, а взимку штани з білого сукна — холошні, білу сорочку, підперезану широким шкіряним поясом, югасом 21 від 20 до 25 см ширини, як у давніх опришків. У швах штанів були вшиті сині або червоні рубці-вставки. Поверх сорочки одягав лейбик (камізельку), зимою ще гуньку з білого або чорного сукна, взував черевики. На грудях з правого боку молода пришивала молодому букетик з білою стрічкою та перев'язувала білим поясом. В руках молодий тримав топірець; інколи білим поясом, прикрашеним в'язанкою барвінку, перев'язувано саме топірець. До чорного повстяного капелюха молода чіпляла китицю квітів і крайку та обвивала стрічками з барвінком. Протягом усього весілля молодий не здіймав капелюха з голови.
До складу весільної дружини входили: маршалок (не скрізь), весільний (передній) староста, свашки та звичайні старости (інколи називали їх підстаростами), дружби, дружки, гудаки. Дружок запрошувала молода, всіх інших молодий.
Весіллям керував маршалок, а де його не було — весільний староста. Символом його влади була маршалка — товста палиця, прикрашена букетом квітів. Перед виголошенням промови маршалок стукав нею в траґар 24 — бальок стелі, вимагаючи уваги. Маршалок був одягнений в білі штани, білу сорочку і синій лейбик. Поверх лейбика одягав чугу (чуганю) — довгий плащ з бронзового сукна з дуже довгим коміром, що звисав на плечі аж за пояс. До коміра були пришиті довгі білі китиці. В зашитих знизу рукавах чуги маршалок ховав пляшку горілки, якою в багатьох випадках на весіллі треба було викуплятися. Маршалкові, а також весільному старості, молода пришивала з правого боку грудей білу хустку в дрібні квіточки. Ролю маршалка виконувала старша, авторитетна, енергійна і поважна, але водночас дотепна людина. Маршалок повинен був уміти урочисто і зворушливо промовляти, відзначатися вмілістю знайти вихід у будь-якій обстанові.
Весільний (передній) староста — це перший помічник маршалка, одягнений так само, але без палиці (маршалки). Староста (або підстарости) — чоловіки свашок — це помічники маршалка і весільного старости (до речі, не запрошені на весілля; молодий добирав собі тільки свашок, а їхні чоловіки автоматично ставали вже старостами /підстаростами/). Одяг старостів одрізнявся від одягу маршалка й весільного старости лише дещо меншою хусткою.
Важливу ролю відогравали свашки — старша й молодша. Вони стежили за дотриманням і точним виконанням весільного ритуалу. Це мусили бути молодиці середнього віку, що добре знали весільні обряди, пісні та звичаї, відзначалися дотепністю, почуттям гумору і добрим голосом. Свашками могли бути лише такі жінки, що мали дітей та жили у згоді зі своїми чоловіками, їх одяг був такий самий, як інших жінок — темна спідниця-збиранка, темна запаска, біла сорочка з вишивкою мережкою, корсетка без вишивки і прикрас, взимку — гунька. Тільки голова була дещо інакше прибрана. Свашка зав'язувалась білою грубою хусткою з китицями, поверх неї — другою квітчастою, врешті пов'язувала це все кольоровою стрічкою.
Дружби старший та молодший — найближчі помічники молодого. Вони ходять з молодим запрошувати на весілля, беруть участь у дружбівському вечорі, завжди знаходяться біля молодого, виконуючи його волю та розпорядження маршалка. їх обов'язок — підтримувати загальну бадьорість і веселість протягом усього весілля. Вони першими йшли в танець, першими за столом починали співати, наливали гостям чарки та стежили, щоб усі їли й пили. Дружба — душа весілля. Дружбування — велика честь парубкові. З хлопця, який ще не дружбував, товариші кепкували.
Дружби одягалися так, як молодий, але в хаті сиділи без капелюхів. Дружки пришивали до капелюхів пера й кольорові стрічки, що звисали вниз на плечі. До лейбиків на грудях з лівого боку дружки пришивали своїм дружбам букети з кольоровими стрічками, але менш розкішні, ніж у молодого. Атрибутом дружбів були топірці, прикрашені барвінком і кольоровими стрічками.
Помічницями молодої були її подруги — дружки, перша і друга (в Зиндрановій — чотири). Вони готували вінки, пера до капелюхів дружбів, разом з молодою ходили просити на весілля, одягали молоду та розплітали їй косу, допомагали свашкам під час почепин. Як і дружби, вони протягом усього весілля були зобов'язані підтримувати загальний бадьорий настрій, співати, танцювати, веселити гостей. Одяг дружок був подібний до одягу молодої, але трохи темніший. Дружки теж мали вінки на головах, але дещо тонші од вінка молодої, з кольоровими стрічками. Кожна дружка мала право вибрати з-посеред запрошених молодих дружбів собі пару, пришиваючи йому до капелюха перо та до лейбика — букет.
Старости не мали встановлених функцій, підлягали тільки розпорядженням маршалка; на його доручення вантажили скриню молодої, приносили лавку, на якій сідали батьки для благословення дітей.
Крім складу весільної дружини в хаті молодого й молодої були свої керівники — доматарі, тобто домашні старости, переважно добрані з близької рідні господаря —уйко або стрико.
Повноправним членам весільної дружини були також оркестра (гудаки), що складалися з двох скрипок, басолі (контрабаса) та бубна. До них часто, вже перед першою світовою війною, приєднувався клярнет і труба. Гудаки грали протягом цілого весілля.
Трактуючи лемківське весілля як музичну драму, можна його поділити на такі частини:
Пролог:
1. Вивідини
2. Зальоти (заручини, спросини, сватальщина)
3. Обзорини (оглядини) // дія — Перед шлюбом
1. Дружбівський вечір
2. В молодого перед виїздом до молодої
3. В молодої перед приїздом молодого
4. Здобуття дому молодої дружиною молодого
5. Вінчання
// дія — Після шлюбу
1. Гостина в молодої
2. Танці
3. Прощання молодої з родиною
4. Весілля в молодого
5. Приїзд приданів
Епілог Поправини
Вивідини — то, мабуть, найдавніший звичай, знаний ще з тих часів, коли невістку вибирав не хлопець, а його батьки. Підшукавши відповідну дівчину, вони висилали одного або двох звідунів (просителів), які мали довідатись, чи батьки погодяться віддати дівчину, скільки та якого можуть дати посагу, а також побачити порядок в господарстві, бо на тій підставі можна було оцінити господарність дівчини.
Коли вивідини скінчилися успішно, в найближчі щасливі дні (а таким були четвер і субота) хлопець брав двох сватів, чи свата й батька, та йшов до дівчини в зальоти. Привітавшись, найчастіше представлялися купцями, що шукають ялівки на продаж. Довідавшись, що ялівка в тому господарстві є, ставили на стіл пляшку й приступали до конкретнішої розмови, пропонуючи віддати дівчину за їхнього князя. Батьки кликали дочку, яка в міжчасі ховалась у коморі чи підслухувала в сінях. Коли вона погоджувалась, то виносили на рушнику хліб і сіль та подавали сватам. Пригощаючись, домовлялися про посаг і день весілля. Вся та процедура була правдоподібно залишком давнього звичаю купівлі жінки, знаного не тільки на Слов'янщині, але й між іншими народами.
Зразу й відбувалися заручини, які полягали в тому, що мати дівчини (в Снітниці) або сват (в Богуші, Зиндрановій) зв'язували рушником руки молодих. З того моменту хлопець і дівчина ставали нареченими. Врешті дівчина дарувала хлопцеві білу сорочку, а від нього діставала хустку, якою молоду на весіллі очіплювано (Ганчова, Гладишів, Снітниця, Команча, Зиндранова, Богуша). Наступного дня молоді йшли до священика давати на оповіді (заповіді), після чого священик через три чергові неділі повідомляв парохіян під час Богослуження, що такі то молодята хочуть одружитися. В обох сім'ях починалась інтенсивна підготова до весілля.
Обзорини (оглядини) — відбувались тільки тоді, як молода не знала господарства молодого. Звичайно та процедура більше цікавила батьків молодої, яким господарі показували в коморі, хлівах і стайні все, чим тільки могли похвалитися. Пообідавши в майбутніх сватів, інколи в товаристві запрошених сусідів, поверталися додому. Молода й молодий добирали собі весільні дружини та спрошували (кожне окремо) на весілля свою рідню, сусідів, знайомих. В Регетові та Крампній гостей просили батьки. В Милику й Лелюхові гостей просили двічі: в четвер — молодий, а напередодні весілля — дружби. В деяких селах просити на весілля ходили з гудаками.
Печенням і варенням займалися запрошені жінки, знані як добрі ґаздині. Передовсім пекли балец 25 (Ганчова, Куникова, Снітниця), званий також стільником (Команча) або короваєм (Зиндранова, Тилява, Крампна, Команча). Коровай вважався обрядовим хлібом роду, і жодне весілля без короваю не могло обійтися. Печення короваю — то був дуже важливий ритуал, при якому невдача була недопустимою. Замішене з відповідними приправами (як паска) тісто вкладали в дійницю, перевертали на лопату, прибирали виліпленими з тіста воликами, баранчиками, голубами чи квітами, змазували яйцем. Коли все було готове, молодий чи молода тричі кланялися перед короваєм (Ліщувате), бо в тому печиві — за народним віруванням — крилися найголовніші символи: добробуту, багатства, плодючости, подружньої вірности. Грали гудаки, співали коровайниці:
Свахи коровай роблят,
Свахи коровай роблят,
Золото в него дроблят.
Шафраном присипуют
І яєчками смаруют!
З піснею саджали коровай в піч:
Коровайове тісто
Їхало через місто;
Питалосі доріжечки
До красної Марисейки
По півтори чи двох годинах виймали тісто з печі (молодий чи молода вітали знову його, тричі кланяючись), клали на землю, розстеливши плахту, і раділи вдачею:
Ой, Бог нам дав,
Коровай ся вдав
Як день на Великдень
Як біле-білесейко,
Як ясне сонейко!
Як тісто схолонуло, затикали в нього рожно, ріжджку, рогаль, — вершок ялинки з шістьома вітками, які обвивали барвінком, прикрашували квітами, обвішували бубликами, яблуками або качками з тіста. Такими качками дружки обдаровували дружбів. У багатьох селах пекли ще калачі, які молодий заносив до молодої напередодні шлюбу. Розносили їх також гостям, запрошуючи на весілля.
Починалося весілля переважно в суботу і тяглося до середи, а часом цілий тиждень. Те правило не було загальним; подекуди весілля починали у вівторок. Напередодні шлюбу відбувався дружбівський вечір — останній парубоцький вечір молодого, на який — без запрошення — приходили всі, хто почувався його другом. Погулявши, гості розходились, а молодий з маршалком, дружбами й гудаками йшов до кожного запрошеного на весілля грати на добраніч, де гудаки грали під вікнами, а дружби співали. Заходили врешті до молодої, де в ту пору дівчата плели вінки, готували пера до капелюхів дружбів, а молода також плела вінок з барвінку та в'язала молодому букет. Дівчата співали старовинну пісню:
Встала Марися рано,
Ще раньше, як світало;
Почала ся журити,
Же ні з чого вінці вити.
Прийшов до неї Василько їй,
Не журися, Марисейко,
Мам я талярок битий,
Куплю віночок витий.
Ой мам я і червений,
Куплю вінок зелений.
Такий він буде красний,
Як місяченько ясний,
Такі на нім листочки,
Як на небі звіздочки.
Настрій був сумний. Молода плакала, що мусить розлучатися з батьківською хатою, з вінком, з вірними подругами. Цей настрій виливався в журливій мелодії:
Зійди, Господи, з неба, бо нам Тя на все треба,
І Ти, Божая Мати, вінойки зачинати.
Анголи в гуслі грали, всі святі помагали.
(Команча)
Дай сі нам вінку красні вити,
Бо юж не довго в тобі ходити.
Лем тоту єдну неділоньку
І в понеділок годинойку
(Крампна)
Пізно вечором до молодої приходив молодий з дружбами за вікном і приносив нареченій дарунок (Гладишів, Кункова, Крампна, Тилява). Ішли з піснею:
Курилась доріжка, курив ся гостинець,
Як я поспішавси до милой по вінец.
В хаті дарував завинуті в обрус чотири калачі й хліб. Наречена брала тільки два калачі й половину хліба, решту звертала майбутньому чоловікові, а потім пришивала йому букет і вкладала на капелюх щойно сплетений вінок. Виступаючи в інтересах молодої, дружки домагалися заплати:
Сіла-м собі на кряк,
Співам собі сяк, так.
А тепер мі, миленький,
За вінок заплат!
— а молодого боронили дружби:
Віночок ті не оддам,
Платити не буду,
Сяду на коника,
На войну поїду (Гладишів).
В неділю (чи у вівторок) вранці в обох сім'ях йшла остання підготова до шлюбу. Безупину співаючи, дружки в коморі одягали молоду, розплітали косу, прикріплювали вінок. Маршалок, дружби й музиканти збиралися у старшої свашки, брали звідти коровай та йшли з маршем до молодого, куди вже сходилась рідня й гості. Доматар дякував маршалкові за відіграння на добраніч, а маршалок, вислухавши подяки, проголошував тост за початок весілля.
Після короткого сніданку батьки благословили сина, кладучи йому на голову руки: — "Най тя Бог благословит, наш дорогий сину! Йди през своє житя в чести, любови і вірности для тої, котрій будеш незадовго присігав, народови, з котрого ся виводиш, земли, по котрой ходиш — аж до кінця днів твоїх..." — Свашки співали, іншим сльози на віях бреніли. Виходили з хати попід аркою, створеною дружбами з топірців, а часом навіть шабель 26.
До молодої йшли пішки, як було далеко — їхали на п'яти, десяти чи п'ятнадцяти фірах, уквітчаних (особливо упряж) зеленю, квітами й стрічками. Тепер їдуть автами, автобусом, також уквітчаними, залишаючи позаду відгомін пісні:
Боже, Боже, де я їду,
Чи по жену, чи по біду?
Єк по жену — оженюси,
Єк по біду — забиюси.
Єк по жену — то на вози,
Єк по біду — то на кози.
В молодої (по всій Лемківщині) двері заставали замкнені. Свашки просилися під хатою:
Пустте же нас, пустте, бо нас ту не дуже,
Штири двадцєт сватив, дванадцєт гудакив.
Пустте же нас, пустте, кед мате пустити,
Бо ми ту не пришли по смітю бродити.
Пустте же нас, пустте, дверечка отворте,
Най ту не стоїме, єк нич не робимо.
Пустте же нас, пустте, бо нам в ноги зимно,
Не так в ноги зимно — молодому пильно.
Пустте же нас, пустте, на пец, на челюстки,
Ми ся загрієме, назад ся вернеме.
Пустте же нас, пустте, або нам отворте,
Бо ся погніваме, то ся повертаме!
На стукання маршалкою в двері, виходив доматар. Маршалок йому пояснював, що вони — люди мандрівні, привела їх сюди звізда і тут вони хотіли б випити, перекусити й набрати сил на дальшу дорогу. Доматар не погоджувався.
— Пане старосто! Барз красні вас витам, але на таки одпочинок пріяти не можу, бо устава наша нам на то не позвалят. Мусите замельдуватися у війта. А на прекуску, то ту зараз поніже єст туня (дешева) господа, а Ви, певні, і пінязі не мате дуже, то они Вам і скредитуют. А гадате (кажете), же Вас ту звізда запровадила, то кус юж циганите. Бо іще слонко не зашло, а Ви мислите, же то звізда. Ви, певно, з дороги зблудили, а же не мате де подітися, бо юш надходит ніч, то бисте, певно, хтіли в нас заночувати. А ми люде спокійни, а Ви розбійни, як звиклі вандрівни бивают. Бо як били бисте порядни, то бисте пільнували свого ґаздівства, а не вандрували. Робити ся Вам не хце, то пущатеся на легки хліб, а ми таких обав'ямеся. А дивно Вам, же-зме двери заперли, то в нас таки звичай, же двери запераютси, бо од того сут двери, а г Вас, певно, і дверий ніт. Но, але гадате, же Ваша ціль ту, то прошу оповісти, зачим ідете. Яка ціль той дороги?
— Ціль або прічина нашой дороги єст така: єст ту медже нами дуже красний молодец і до себе подібну нашол собі молодицю. Але як то ріжни випадки бивают, так і йому пригода ся стала, бо му тота молодиця деси пропала. А жеби єй однайти, попросил і він собі зо свойой родини люди до того здібних і далі на ньом глядати. За слідом обішли-зме по тих горах, долинах, аж ту трафили-зме на слід, а за слідом аж ту до того дому. А навіть нумер дому нам знаний, і зато слонко ніско, але й ми коло ней блізко. Бо як повідают: "о вовку помовка, а вовк за дверями". Но то юш знате ціль нашой дороги, а мишлю, же нам позволите перекрочити Ваши пороги.
— Но то кєд юш така справа, то прошу входити до дому нашого під тим варунком, же будете спокійни і ніч веце (більше) не будете жадати, окрім той молодиці, котрих в нас не бракує, а може іщи краща як Ваш молодец.
Якщо торгівля надто затягалася, хату брали приступом дружби, натискаючи двері оплічками. Місця за столами займали гості молодої, лише її самої не було. Приїжджі просили (піснею) прийняти їх за стіл, а ті домагалися викупу за місця. Приходилось вкуплятися горіхами, цукерками, квітами. Як уже сіли, викликали молоду з комори:
Сіли ми ту, сіли, на тоту лавицю,
Жеби-сте нам дали нашу молодицю.
Не будеме пити, не будеме їсти,
Покля нам не дате, по што ми ту пришли.
Не будеме пити тоту сливовицю,
Покля нам не дате нашу молодицю.
З комори виводили дідівку — "бабу в дев'ятим місяци" (чоловік в спідниці й хустці з випханим животом). По довшій волокиті, огляданні зубів ("чи не стара"), поїли келишком палюнки та копняком викидали з хати. Приводили молодшу дружку. Молодий протестував, що трохи подібна, та теж не його. Потім вивіряли дружку — чи не крива, не горбата, не косоока — і рішали: — "Була б, яка була, але то не то-та!" Також частували палюнкою, вона трохи випивала, решту виливала за себе. Те саме повторялося зі старшою дружкою.
Врешті, під звуки величального маршу, виходила з комори молода, несучи на тарілці шлюбний букет з квітами. За нею дружки з букетами для дружбів. Підійшовши, кланялись: молода — молодому, дружки — дружбам, пришпилювали букети та брали в заміну подарунки — цукерки, шоколядки, деколи гроші. Свашки співали:
Юж будеме пити, юж будеме їсти,
Бо юже-сте дали, по што ми ту пришли.
Юж будеме їсти різанку краяну (тонкі макарони),
Бо вже-сте нам дали Ганцю мальовану.
Свашки молодого передавали матері молодої коровай, висловлюючи тим самим згоду взяти дочку за невістку:
Просимо, паніматко, до нас,
Одібрати коровай од нас...
Танцюючи з короваєм від столу до печі, мати виносила його в комору. У Крампній, коли незабаром передбачалося десь інше весілля, передавали туди й коровай, так що він міг обслужити навіть кілька весіль. Натомість в Тиляві мати здіймала в коморі качечки і звертала коровай свашкам. Ті прибирали наново, а староста забирав до церкви і залишав священикові.
Розмістивши гостей за столами, де молодим припадало центральне місце на покутті під образами, маршалок вітав зібраних, бажав молодим щастя і пропонував гостину. Пили обережно, більше наполягаючи на пісні. Врешті маршалок стукав тричі маршалкою в траґар, повідомляв про намір молодих взяти законний шлюб, дякував батькам за виховання хороших чесних дітей та просив благословити їх на нову дорогу життя. Свашки розпоряджались:
Сходь ся нам родинонько до стільця сідати,
Бо вже нам до шлюбу пора вибирати.
Всі гості вилазили з-за столу, батьки й родина молодої сідали на стілець посеред хати. Обоє молоді обходили тричі стіл та цілували кожний ріг (звичай, знаний між слов'янськими, романськими й германськими народами, що мав оберегти молодих від усякої нечистої сили), а свашки ладкали / гвадкали (співали) далі:
Грайте, музики, різко,
Кланяй ся, Касю, низько
І вітцю, й матінойці,
І вшиткій родинойці!
Молоді клякали перед батьками, а свашки просили від імени молодих:
Перехрести, мамо, правом руком навкриж,
Бо то вже востаннє мій вінок бачиш.
Прошу вас, мамичко, на Христови муки,
Покладіте ви мі на голову руки.
Прошу вас, мамичко, на Христови рани,
Благословте ви мя Божими словами.
Молоді цілували батьків у коліна, руки й уста. Молодий стояв з відкритою головою; його капелюх тримали дружби на схрещених топірцях чи шаблях. Батьки христили похилену голову зі словами: "Най вас Пан Біг благословит, як і я вас благословлю!" Так благословила рідня, сусіди, знайомі. В Лосі, Лелюхові й Милику при благословенні торкали голови молодих буханцем хліба, завинутим в рушник.
Виходили до шлюбу урочисто, під топірцями чи шаблями, які дружби схрещували біля дверей. Попереду йшла молода між двома дружбами, за нею молодий між дружками, далі всі інші — свашки, свати, маршалок, старости, гості, тільки батьки молодої лишалися вдома.
Виїжджали під звуки марша. Вихід з дому, шлях до шлюбу й від шлюбу, а також сам шлюб в'язалися з багатьома звичаєвими дрібницями, про які слід було пам'ятати, щоб майбутнє життя було щасливим. В давнину вірили, що шкідлива нечиста сила живе під порогом, тому в Команчі (кожне в себе) виходячи з хати, кидали під поріг монету, щоб ці духи забезпечили достаток. У Снітниці вимітали з-під порогу духів топірцями чи шаблями, аж пізніше замінено цей звичай схрещуванням тих предметів, як всесильного талісману, над весільним походом.
До старих вірувань відносилась добра й зла ворожба в дорозі до церкви. Злим знаком була зустріч кота чи жінки з порожніми відрами, добрим — зустріч жида та жінка з повними відрами. Ясне і рівне полум'я свічок на вівтарі під час шлюбу віщувало згідливе життя, хиботання вогню означало сварку. Коли свічка якась погасла, — це значило, що котресь з молодих вмре незабаром. Вірили також, що при шлюбі можна було забезпечити собі в якійсь мірі вплив на майбутнє спільне життя. Так ось, якщо одне другому притиснуло коліном частину одягу, клякаючи перед вівтарем, це гарантувало в житті перевагу над партнером. Аби чоловік не мав такої переваги, молода старалася встати на ноги після присяги першою. Потім зразу оберталася і правою рукою скидала дружкам вінці з голови, щоб швидко повиходили заміж. Як виходили з церкви, то молоді трималися за кінці білої хустини, а рівночасно їли цілушку хліба, принесену молодою до церкви в пазусі.
Дружки чекали їх перед церковною брамою з піснею:
А я тобі присягала, аж мі ноги терпли,
Же тя не опущу, аж до самої смерти.
Присігала-с Насцю в церкві при образі,
Же ти свого мужа нігди не образиш.
До церкви єдно, а з церкви двоє,
А вшитко то, вшитко, пані млода, твоє.
Після вінчання всі їхали до молодої — або до молодого у випадку, якщо той приставав у приймаки. Лише в Команчі кожне їхало з своєю весільною дружиною до свого дому, а щойно пізніше молодий їхав з гістьми до тестів, щоб забрати вже свою дружину до себе назавжди.
Мати молодої, одягнена у вивернутий кожух, зустрічала молодят на порозі хати хлібом й сіллю. Маршалок повідомляв: "Ходили діточки до ієрусалимської церкви, подали собі рученьки, прирікли любов, послушенство та вірність на все життя. То є правда, ми того свідками" (Зиндранова). Мати кропила молодих свяченою водою, обсипала вівсом, віддавала одному з них ключ від хати на різьбленій тарілці та відчиняла двері. Весільники співали молодим "Многая літа", до хати входили з маршем.
Починалась гостина, при якій не вмовкали пісні, аж доки не наїлися музиканти. У співах висловлювано захоплення молодою парою, радість самих молодих та родини, дошкульні пісні адресовано весільним "функціонерам" та окремим групам. Передовсім доставалося кухаркам:
Ой не є то, не є, як нашій кухарці,
Ходит коло пеца, облизує пальці!
Дружки звичайно дражнили хлопців:
А чом дружба коня не ма,
Бо го осідлати не зна,
Осідлайте, дружки, кота,
Най сяде на нього з плота!
— на що хлопці відповідали:
А наши дружейки ладни на обличах,
Дав на них задаток онучар з Тилича.
А наши дружейки плечами рушают,
Чи то від гонору, чи воші кусают?
До свашок і старостів зверталися з піснею:
А наші свашеньки пропили чепченьки,
Староста холошні — співають розкошні.
Ті наші свашеньки вельми молоденьки,
Не знают співати, лем з хлопами спати!
Свашки не ображалися:
А знаме, знаме красно співати,
Ой, знаме, знаме з хлопцями спати!
По обіді, який тягнувся біля години, починалися танці. Смерком надходив
найзворушливіший момент весільного обряду — прощання молодої з рідним домом і перехід у нову, чоловікову сім'ю. Знову посеред хати сідали на стільці батьки молодої, маршалок дякував їм за гостину та пояснював, чому дочка мусить їх попрощати назавжди. Молода клякала перед матір'ю й говорила крізь сльози: "Благословіть, матінко, раз, другий і третій". Те саме повторяла батькові, а вони христили й й цілували, також зі сльозами в очах: "Най тебе Бог благословить!" Свашки ще підсилювали той жаль:
Приглянься, Марисю, на вишній облачок,
Як за тобою плаче отец неборачок.
Отец неборачок, мати сиротниця,
Же ся їм виберат з хати робітниця.
(Тилява, Зиндранова)
На той час дружби (в Команчі — чотири пропійці) виносили ладу 27 (скриню), подушки й перину, зав'язані в простирало та клали на віз, запряжений у дві пари коней. Свати несли з дому, що вдалося захопити: вила, ціпи, ночви, ложки, гуси, поросята, навіть корову, виходячи з засновку, що в новому господарстві пригодиться все. В Ганчовій, перед виходом з дому, молода роздавала весільникам пампушки, кажучи: "Прошу на дар". Обдаровані відповідали:
"Дякую, дар мені милий, а молода ще миліша", потім розкроювали пампушку, вкладали туди
гроші і на ножеві звертали молодій.
Дружкам весілля на тому кінчалося, отже маршалок їх прощав:
"Дай вам. Боже, здоров'я, дружки, же-сте молодої послухали і пришли-сте їй послужити. Жичу вам за то, жеби-сте ся всі до року повидавали."
Молоді виходили з хати так, як і до шлюбу: під схрещеними топірцями чи шаблями дружбів, переступаючи разом поріг правими ногами. В той момент зривався зв'язок дівчини з родинним домом, переходила вона під опіку чоловіка, і лише він мав право ввести її до свого дому. Батьки тратили владу над дочкою, залишались вдома і не брали участи в церемонії прийняття її в родину чоловіка.
Молоді або йшли пішки (Снітниця, Ганчова, Крампна, Тилява, Зиндранова), або їхали возом (Гладишів, Ждиня, Регетів, Кункова, Команча), не сідаючи лише на скриню. До залишених батьків щораз тихіше доходила пісня:
Дала-сь мене матусь за ліс, за дубину,
Жеби-м не ходила до вас у гостину.
А я ліс-дубину довкола обійду
І до вас, матусю, у гостину прийду.
(Гладишів)
По мірі зближання до хати молодого змінявся характер пісні.
Павлуньова мати за дверима стоїт,
Преокрутні плаче, невістки ся боїт.
Отвирай, мамичко, отвирай світлицю,
Бо мі ті ведеме вельку парадницю!
Отвирай, мамичко, отвирай комору,
Бо ми ті ведеме велику розвору.
Отвирай, мамичко, отвирай пекарню,
Бо ми ті ведеме велику брехарню.
Волілиби-сме йти до ліса по бука,
Ніж ми мали іти по такого слука 27a
Волілиби-сьме йти до плота по дранку,
Ніж ми мали іти по таку циганку.
(Кункова, Милик, Ясельщина)
Там, де були популярними пісні цього типу, весільники заставали двері хати молодого замкненими. Тоді викликали матір (Тилява):
Видь, мамонько, під стріху,
Ведеме ті потіху:
Штири волоски веде,
А п'ятого коня жене!
Таке прийняття молодої виводилося з давніх часів, коли то рід молодого приймав невістку — представницю іншого роду — як непрошеного гостя, щось гірше, яке силою перлося в хату. Чимало сліз довелося пролити невістці від свекрушиної наруги, покрикування та дорікання (зокрема, як і чоловік трапився поганий), заки стала вона "своєю". Згодом проблема роду втратила значення, відносини змінилися, лише традиція збереглася, як символ давнини, перетворюючись у жарти. Все ж таки ці жарти не були надто смачні, отже й не скрізь виявили свою живучість. Переважно молодих чекала на порозі мати молодого з хлібом і сіллю, одягнена у вивернутий кожух (символ багатства), яка обсипала прибулих зерном. Вводячи невістку у хату, свекруха питала: — "З чим ти прийшла?" — Та відповідала: — "Зі щастям і здоров'ям." — "А що є в пецу?" — Знаючи звичай вкладання в піч перед приїздом весілля буханця хліба, невістка відповідала: — "Хліб, щоби ся нас тримав до многих літ." Це доводило, що молода знається на господарстві, з того моменту чужа людина ставала членом сім'ї.
Як гості були вже за столами, молода входила на стіл, брала на голову привезений з собою коровай та тричі оберталася довкруги. Тоді дружба чи маршалок розкроював коровай, а молода розносила рідні чоловіка, докладаючи ще якийсь дрібний подарунок. Таким чином вкуплялася в нову сім'ю.
Після війни ті звичаї вже забулися, а залишки повністю перетворилися в жарти. Як бачимо з опису весілля Петра Мурянки (Трохановського — Білянка на Горличчині, 197928), гостей до хати молодого також впускають, домагаючись пашпорту. Тоді молодий вносить на руках жінку в хату, пояснюючи, що ото й е його пашпорт.
Подібно жартом став поважний колись обряд очепин (зачепини, почіпчини), що символізують перетворення дівчини в молодицю. Очепини відбувалися в коморі. На західній Лемківщині відро з водою (символ здоров'я) прикривали подушкою (щоб невістка була така м'яка свекрусі, як подушка) і садовили на це молодого, а в нього на колінах — молоду. На східній та середній Лемківщині молодий сидів на лавці, тримаючи молоду на колінах, або сиділа тільки молода, а він біля неї стояв. В деяких селах (Снітниця, Ганчова, Гладишів, Команча) садовили часом на коліна молодої хлопчину, аби першим дитям новоженців був син. Свашки здіймали молодій вінок з голови при співі дружок:
Волося, волося, біленьке волося,
Більше вже не буду сплітати тя в косу,
А лем буду тебе вгору окручати,
Буду за тобою гіркенько плакати.
(Снітниця, Гладишів)
Молода повинна тоді плакати, а як не мала настрою до плачу, то їй піддавали:
Ганичко, небого, серця кам'яного,
А чи тобі не жаль вінка зеленого?
А не жаль мі, не жаль, лем мі серце болит,
Же то ся не стало та по моїй волі,
Але то ся стало з волі материной,
Волі материной, цілої родини.
(Зиндранова)
Вінок здіймав дружба і — поторгувавшись — продавав молодому за гроші чи горілку. Свашки розчісували косу та звивали в кок, бо не личило молодиці ходити зі спущеною косою. В Тиляві звивали волося на гимлу 29 — кільце з яблуневої галузки, що родила солодкі яблука, щоб молоді мали солодке життя. Дружби помагали в тій роботі на свій спосіб: замість дзеркала подавали ціджалку (друшляк), пробували чесати граблями чи кінським згреблом. Скінчивши чесання, свашки прикривали голову хусткою, зав'язуючи ззаду, як усі молодиці. Той важливий для дівчини момент не міг лишитися без відгомону в пісні:
Ой не є то, не є, як ходити дівков,
Під басанунками 30, під зеленим вінком.
Ой не є то, не є, як ходити бабов,
Вложит хустку, чепец, ходит під парадові
(Гладишів)
Врешті відчинялися двері, а дівочий хор з сіней повідомляв:
Ідеме з коморечки, дайте нам палюнечки,
Зробили-зме з дівки жену, юж ведеме почеплену.
Або:
За нашою хижою копа сена,
Ото ж наша молода зачеплена!
За нашою хижою купа сена,
Вчора була дівка, гнеска жена.
Вчора була дівка до куделі,
А днеска юж жена до постелі!
(Крампна, Тилява, Зиндранова)
Музиканти грали, а всі весільники, починаючи від маршалка, були обов'язані перетанцювати з молодою та заплатити їй за танець. Плата вважалася подарунком на загосподарювання — таким самим, як деінде перепій. В Команчі обдаровували не після танцю, а зразу по виході новоочіпленої з комори.
Натанцювавшись, молоді та більшість гостей вибиралися до річки митися. І та процедура була піснею передбачена:
Зійди, Божичку, з неба,
Бо тя нам тепер треба.
Спусти нам росичку
Обмити молодичку.
Мили руки й лице, молодим помагали дружби, "черпаючи" воду топірцями чи шаблями. Врешті молода набирала відро води і кропила гостей та несла додому, щоб обійстя покропити. Правдоподібно той звичай виводився з повір'я (знаного й між іншими народами), що вода захищає від зла і нещастя так само, як і від вогню. Потім відпроваджувано молодих в комору чи на горище на покладини.
В давнину то був дуже вагомий ритуал суспільного контролю дівочої цнотливости новоприйманої в рід особи, обудований рядом заходів, які б гарантували безсумнівність доказів, одначе та вагомість у віках розпливалася, перетворюючись в нагоду до жартів і псот. Кладучи молодих спати, дружби намагалися прикрити їх боронами, плугами або дошками, в Ганчовій клали на скрині, а в Бортному прикривали снопами чи сніпками і, ніби, молотили зверху ціпами, що мало забезпечити молодим щасливе співжиття. Порівняння дослідницького матеріялу, а зокрема дані з Тиляви вказують, що колись відбувалися спершу покладини, трактовані як довершення шлюбного зв'язку, а щойно потім очепини, які формально затверджували факт переходу дівчини в категорію молодиць, — лише потім, після загублення первісного значення покладин, ті процедури перемінилися в часі.
Поклавши молодих спати, гості бавилися далі, а дружби вирушали до дому молодої з запрошенням, щоб ішли до молодого приданії — батьки, рідня та гості, які ще не розійшлися після виїзду молодої. Запрошені брали хліб, горілку, часом живого барана, прибраного кольоровими стрічками, та йшли, співаючи:
Ідеме ми на придани
За тим чачком (цяцею) мальованим,
Ідеме го навідити,
Чи му буде добре жити,
Ідеме, ідеме,
Жеби-сме ю нашли,
Жеби зобачити,
Чи є бабов краснов.
(Милик)
В молодого приданів чекала несподіванка: замкнені двері, брак відповіді на стукання, тільки з хати чути було насмішливу пісню:
Пришли нам ту приданяне,
Што ми їм ту їсти даме?
Намісиме болота,
Най ся нажре голота!
Пришли нам ту приданяне,
Што ми їм ту їсти даме?
Нарубаме дрібних трісок,
Даме ми їм на сім мисок.
Придани пояснювали, що ласки не потребують:
Ми болота не їдаме,
Бо ми вдостать хліба маме.
Ми привели сі барана,
Будем їсти аж до рана.
Не старайте ви ся нами,
Принесли-сме сі сами,
Принесли-сме сі гуску,
Нам вистане на прекуску!
(Гладишів)
Врешті староста відчиняв двері, назустріч виходили молоді й господарі з хлібом і горілкою, вітали приданів та забирали за стіл. Тут уже їли, пили й бавились до ранку, розважаючись всілякими витівками. Аж на світанку маршалок чи староста виголошував прощальну промову, в якій дякував за гостину та бажав молодим, щоб їх життя пливло у злагоді, щасті й любові на "Многая літа", — підхоплюваного всіми так, що шибки дрижали. Слова прощання перепліталися з останньою піснею:
Сонечко виходит, місячок заходит,
Юж ся родинонька з весіля розходит.
Весіля ся кінчит, біда ся зачинат,
Молодиця плаче, же юж не витримат!
В найближчу неділю батьки молодої справляли ще поправини, запрошуючи вже тільки найближчу рідню та провідні особи весілля. Не мала вже ця гостина обрядового характеру, проте увійшла у звичай, який давав нагоду зійтися ще раз при заставленому столі та поділитися враженнями з недавнього родинного свята.
Була то далека і ближча старовина, дещо збережена в фолкльорних публікаціях, переказана літніми жінками чи зовсім похилими бабусями з тих часів, коли від Ослави за Попрад гомоніла верхами з краю в край лемківська мова й пісня. Якже виглядає північнолемківське весілля сьогодні, коли лемки порозкидані по Польщі і тільки ще острівцями живуть на своїх давніх землях?
Докладну відповідь на це могли би дати лише етнографічні дослідження, доки ж їх нема, та й не видно перспектив, що ними хтось колись займеться, можна спиратися лише на побіжну орієнтацію. В наші часи рівень освіти, а з нею й культури населення невпинно підноситься, що автоматично тягне за собою занепад традицій, хоч як вони для народу важливі. Те, що родилося в первісному суспільстві з віри у надприродні сили, чари, духи, потім в рай, пекло і чистилище, накладало обов'язок дії, сталося згодом лише звичаєм, який слід було виконати, бо "так робили предки". Далі це вже стало забавою, все ж таки — гідною передачі нащадкам. Довгий період "культурного підпілля", в якому опинилися по війні українці в Польщі, загальмував, а місцями й перервав культивування народних традицій, вдаряючи найміцніше у процес виховання доростаючого покоління. Ясне, що в тій обстанові мусило занепасти на Лемківщині й саме поняття традицій.
Проте занепад не рівняється загибелі. З відлигою в політичній атмосфері традиції почали відроджуватися завдяки, мабуть, інтуїтивному відчуттю потреби, в середовищі старшого покоління. Йому прийшло з допомогою молодше, більш освічене, що доросло вже до усвідомлення ролі традицій в процесі етнічного самозбереження.
Звідти зродилася пісенно-музична інсценізація "Лемківське весілля", виставлена уперше 1970 р. в Ліґниці 20-особовим гуртком лемків, закиненим на "Ziemie Odzyskane" в села Студзьонки, Висока і Кемблув. Старі й молоді ходили місяцями по дев'ять кілометрів на проби, що їх режисерував Іван Демкович — інструктор Головного Правління Українського Суспільно-Культурного Товариства. Аматори, окрилені ентузіястичним вітанням глядачів, об'їхали за кілька років майже всі воєвідства Польщі, де живуть українці, хоча поїздки скуплялися неймовірними зусиллями.
Брак в ГП УСКТ (після відходу І. Демковича на пенсію) якого-будь режисера похоронив інсценізацію "Весілля", проте воно починає воскресати в лемківських хатах. Перша, поки що, спроба відбулася 1979 р. таки на Лемківщині при одруженні Петра Трохановського (літературний псевдонім Мурянка) з Білянки на Горличчині з Анною Пелехач з Гладишева. Весілля зорганізовано за всіма правилами лемківського звичаю. В народних строях виступили всі учасники з циганами-гудаками включно. Традицію змодифіковано лише деякими атрибутами сучасности, як змоторизований транспорт чи аматорська документація на кіноплівці етнографа-лемка Павла Стефанівського. Варто згадати, що трохи раніше польське телебачення накрутило ще короткометражний фільм "Лемківське весілля" за сценарієм Богдана Сютрика з Перемишля.
Примітки та література:
20. З нім. leibcheп 'керсетка, камізелька'. — Б. С.
21. З угор. тепtе 'шуба, хутро'. —Б.С.
22. З поль. spodnie 'штани'. —Б.С.
23. Зугор.juhasz 'пастух, вівчар'. —Б.С.
24. З нім. Trager 'сволок'. —Б. С
25. Пор. словаць. говірк. bales 'калач'. —Б.С.
26. Останній елемент, видно, запозичений або від давньої польської шляхти, або від австрійських вояків, — Б. С.
27. З нім. Lade 'скриня'.— Б.С.
27а. 'Лінивця' (пор. слукву, знану з лінощів). — Б.С.
28. За переказом С. Мадзеляна, див. у бібліографії. —Б.С.
29. Деінде знану як хімля, хомівка, хомевка. — Б. С.
30. З діял. поль. basатипу 'лямівка'. —Б.С.
Джерело:
Похожие материалы
