Михайло Грушевський. Поезія подружжя

Грушевський Михайло Сергійович. Історія української літератури:
В 6. т. 9. кн. — К. : Либідь, 1994. — (Літературні пам'ятки України).
Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Поезія подружжя

Присвячується пам’яті «прапорщика армейських походних полків української дівізії» Григорія Калиновського в 146 річницю його «Описанія украинскихъ свадебныхъ простонародныхъ обычаевъ» (1777).
 

 
Глибокий психолог-аналітик, Потебня, орудуючи засобами тільки філологічними, підніс тісний внутрішній зв’язок ідей подружжя і воєнної відваги й удачі. Він вказав на той інтересний факт, що у різних слов’янських племен слово «храбр», хоробрий, воїн, означуючи героя, заразом значить також і жениха. З сього становища він радив оцінювати і назву «козака» в нашій піснетворчості, яка означає вояка і заразом аманта, героя еротичної лірики. Він навів різні мотиви, де здобуття дівчини і шлюб з нею представляється під формою здобуття міста, побіди ним, і навпаки — здобуття міста, стола, володіння описується в формі сватання 1.
Паралелізм сей в нашій старій поезії зрештою не був секретом і для старших дослідників, напр. Костомарова, який також вказував на сплетення мотивів сватання і завоювання в легенді про Володимира і звісну поетичну фразу «Слова о полку Іг.» про Всеслава («върже Всеславъ жребій о дЂвицю себЂ любу») влучно толкував, що тут дівчина означає місто, княжий стіл, і вибір дівчини відповідає виборові політичного плану, рішенню здобути київський стіл.
Так психологічно, і навіть філологічно — розгортуванням тих самих виразів то в сфері воєнних, то в сфері подружних відносин і уживанням їх то в значенні перемоги і здобування воєнного, то подружнього або еротичного — пояснюється тісний зв’язок мотивів обох сих категорій, переходів образів і символів з одної до другої і т. д.
Орудуючи засобами соціологічними, приходимо до того самого виводу. В ідеї подружжя довго і уперто живе ідея насильного заволодіння, здобуття силою чоловіком жінки, так що в весільнім ритуалі у безконечного числа народів різних рас і різних країв, вже довго потім, як подружжя стало актом добровільного порозуміння, свобідного і непримушеного обопільного вибору, підчеркується, як доказ правосильності сього подружжя, факт насильного заволодіння 2.
 
 
1 Объясненія, II, c. 652 і дд.
2 Див. мої «Початки громадянства», с. 150 дд.
 
 
З другої сторони, різні ідеї, які кореняться в релігійних поняттях, зв’язаних з родом як культовою групою, змушують родичів розглядати вихід дівчини з роду матері і перехід її до роду молодого як акт насильний, котрий ставсь без їх волі і згоди, так що при всіх дійсних прикметах добровільності заключеного подружжя або обидві сторони — з роду молодої і молодого, або тільки одна — а саме рід молодої — мусять симулювати свій гнів, своє бажання помсти за довершене насильство і т. д.
Соціальні факти, які приносяться з організацією парубоцької верстви й використуванням її в інтересах оборони і взагалі воєнної сили, з свого боку, додають нові психологічні мотиви, які заволодіння дівчиною зв’язують спеціально з воєнним заняттям і роблять еротику одною з приналежностей чи окрас воєнної спеціальності. Вільна любов і свобідні зносини з дівчатами вважаються привілегією сеї верстви, яка, в інтересах племені, умисно, можливо, довго затримується на воєнній, бездомній і безгосподарній стопі. Сексуальна і всяка інша свобода практикується як привілегія воєнної служби, воєнного заняття, і з тим твориться подвійна етика сексуальних відносин: одна в межах верстви парубоцької, друга в межах того громадянства, яке вже вийшло з безженного стану. Те, що дозволено нежонатій молодіжи, спеціально парубоцтву, трактується як вчинок неморальний, необичайний в тій частині роду-племені, яка живе в родині, в сім’ї. Рід-родина в своїм кругу не терпить свобідних сексуальних зносин, але для парубків з воєнного куреня вважається допустимим насильне заволодіння доньками, а навіть часом і жінками «філістрів». Особливо коли тут мова йде про воєнний курінь привілегійованої верстви чи племені в відносинах до людності підвласної, завойованої, низшої. Жінка, яка підпала такому легалізованому насильству, вертаючись «по минованію надобности» назад до своєї родини, мусить тільки проробити певні обряди очищення — як се зробила Урієва жінка, підпавши насильству голови воєнної верстви царя Давида, — і з сим інцидент вичерпується.
В нашій українській етнографії ми маємо досить пережитків подібної подвійної моралі. Хлопець, який починає «парубочити», себто вступає до парубоцької, «молодецької» (кажучи старшим терміном) верстви, до певної міри виходить з-під власті голови родини й її трудової дисципліни; він може занедбувати свої трудові обов’язки, може й хапнути собі щось з родинного запасу на потребу своєї парубоцької громади. Так само робить дівчина, для досвіток, і се не вважається нечесним, і в сих ослаблених формах ми, очевидно, маємо останки колишньої, старої, подвійної етики верстви нежонатої і верстви, зв’язаної моралею родини.
Ще яскравіше виступає сей контраст в оцінці сексуальних відносин. Нема чого говорить, що нинішні досвітки і вечерниці, які звелись на просту забаву молодіжи і спільне спання хлопців і дівчат і зовсім позбулись характеру сексуальної сумішки, давніше були зовсім реальною сумішкою. Вона вважається вповні дозволеною і законною для молодіжи, організованої в «парубоцькій» чи «молодецькій громаді», в парубоцькім домі чи гридниці, тим часом як у той же час у своїх стінах родина вимагала від своїх членів сексуальної чистоти, непохитної вірності і т. д. Ми добре знаємо сю подвійну етику козака чи запорожця, коли він почуває себе членом воєнної організації супроти людності цивільної, чи філістерської, і вважає своїм правом, а навіть «молодецтвом» топтати родинну мораль, — і тоді, коли він, вертаючись до своєї родини, почуває себе членом роду, підвласним його обичаю і моралі, і боїться кинути на дівчину найменшу тінь — «бо сватати має». Наша народна поезія, а за нею й новітня література досить яскраво змалювала сю двоїстість, не постаравшись ніколи звести її до якоїсь формули, бо се і не діло поезії. Я ж позволю собі повторити тут те, що висловив уже раніше — що сей козацький чи запорозький обичай був, по всякій правдоподібності, продовженням обичаю давнішого, так як він існував в обставинах князівського і докнязівського ладу, тодішніх організацій дружини-молодіжи, і ще з старших, передкняжих часів, а правдоподібно — ще з передрозселення, коли також, мабуть, уже мали місце організації молодіжи, а з тими і конфлікти інтересів родини і племені.
З сього погляду український весільний обряд, в його різних варіантах, має незвичайний соціологічний інтерес, тим, власне, що він об’єднує і до певної міри примиряє в собі мотиви обох категорій — родово-родинної і воєнно-дружинної (розуміючи дружину в тім ширшім значенні, яке я зазначив вище — парубоцької воєнної організації). З сього погляду він досі ще не був аналізований, хоч деякі дослідники дуже влучно старались освітити його власне з соціологічного становища (розумію особливо праці Вовка і Охримовича), тим часом як інші (Сумцов, Яшуржинський і особливо Потебня) освітлювали його мотиви з становища релігійного (міфологічного) і літературного (поетичної символіки) 1.
 
 
1 Література вказана в Історії України, І, вид. 3, с. 344 і 562.
 
 
Але обряд сей дає такий складний і разом з ним безконечно цінний і багатий синтез різних категорій мотивів і різних епох, що коло нього ще лишається багато праці, і я був би дуже рад, щоб ті короткі замітки, які я можу йому присвятити в сій праці, викликали нові студії над ним як пам’яткою соціального побуту і поетичної творчості.
Я вважаю, що весільний обряд в основі своїй представляє сполучення двох різних форм заключення подружжя.
Перша — се порозуміння, договір родів молодого і молодої, який переводиться головами, «старостами» сих двох родів, при участі інших членів роду — кожного з свого боку. Ся сторона весільних обрядів — се майже єдиний, в кожнім разі найбільш повний і дорогоцінний відгомін родового пожиття, який ми маємо взагалі в нашій традиції. Невважаючи на свою фрагментарність, на розміщання з іншими мотивами, він доносить до нас не одно ще безпосередньо з тих старих допереселенських часів, коли родоплемінні відносини були підставою соціального ладу, моралі і обичаю 1.

{mospagebreak}

1 Ось кілька тих родових тем для прикладу:
Ой сій, мати, овес на наш рід увесь,
Щоб наш овес рясен був —
Щоб Івасів рід красен був.
А в полі овес рясен [bis], а в нас весь рід красен,
А в нашому роду не буде переводу,
Од старшого до меншого, суди, Боже, до мезинного.
Вийду я на билину, стану я на билину,
Крикну я на родину:
Сходися, родоньку, сходися в купоньку,
Як близький, так далекий,
Убогий і багатий, подарунки відбирати,
Житнії, пшенишниї, все в Бога велишиії.
Ой припади, Марусю, до столу,
Да пусти голос по двору,
Нехай почує рід, плем’я
І твоє вірне діверє.
Як почують зовиці — заскачуть,
Як почують сестриці — заплачуть
(Чуб., ч. 816, 869, 1098, 1184).
Ой роде, роде багатий,
Даруйте товар рогатий:
Даруйте, роде, овечки,
А ви, сестрички, телички,
А ви, сусіди, намітки,
А ви, братіки, коникиї (Мат. етн., III, 167).
Вар.: А ви дайте, братчики, баранці,
А ви дайте, сестрички, ягнички,
Ви, далекий родочку, червоні (Zb. wiad., X, 51; XI, 137).
Зазначу ще, одо на Бойківщині (Турка) староста половину коровая крає «свому народові», а половину лишає «тому народові» (Мат. етн., X, с. 100).
 
 
Староста молодого розпочинає переговори з родиною молодої, і коли та дає на се згоду, він переводить потім операцію викупу дівчини для свого молодого родича від родичів дівчини. З сторони дівчини староста її роду проводить і пильнує всіх формальностей — дає благословення своїм старостинським скиптром-палицею на всі ті церемонії, які забезпечують законний, безпечний і щасливий перехід його молодої родички до чужого (але співплемінного) роду. Вся процедура поставлена під охорону релігії; на кожний акт, на кожну церемонію дають благословення староста і батьки (їх функції часто спливаються), і покликується поміч вишніх сил, опікунів роду і родини.
Тепер на кожнім кроці фігурує Трійця, Ісус Христос, Пречиста Мати, святі й ангели як протектори, що освячують і ущасливлюють подружний союз. Коли вилучити сі християнські додатки, виступають наперед два ряди мотивів. З одного боку, космічні сили — сонце, місяць, зорі, які так само, в ролі вишніх протекторів, покликуються як промотори і первовзори різних актів 1.
Райське дерево (гільце) виступає як символ живої сили новозаключного подружжя (зазначую, що саме слово рай, ірий, вирій, і поняття, з ним зв’язані, старші від християнства і від нього в своїй первооснові не залежні) 2.
 
1 Наводжу кілька мотивів в тім роді:
Мати Івася родила, місяцем обгородила,
Зорею підперезала, до тещі відпроважала,
З скрипками, цимбалами, з молодими боярами, —
Мати Марусеньку родила — місяцем обгородила,
Сонечком підперезала, до свекорка провожала (Чуб., 87, 118, 133).
— Одсунь, Марєчко, віконце та подивися на сонце:
Чи високо сонце на небі, чи хорош Іванко на коні?
— Хорош, матінко, чорнобрів!
— То ж тобі, доненько, Бог судив!
Світи, звіздочко, ясно,
Щоб у Марусі личенько було красно.
Світи ще ясніше, щоб було краснійше,
Івасеньку, веселійте! (Чуб., 136, 137).
Слала зоря до місяця, рано, рано, ранесенько:
— Не заходь ти раній мене, ой місяцю, товаришу!
Зайдемо обоє разом, освітимо небо і землю!
Слала Марія до Іванка: — Ой, Іванку, мій друже вірний!
Не сідай ти на посаду наперед мене, рано, рано, ранесенько!
Сядемо обоє разом, звеселимо ми два двори:
Ой первий двір — батька твого,
А другий двір — батька мого.
!!(Вар.: отця і неньку, усю родиненьку) (Чуб., 112, 156).
Дуже цікава також ся поліська співанка (співана при переїзді молодої до дому молодого), яка тхне дуже передхристиянським богом:
Радуйся, земле (2) — сам Біг да на небо іде.
Радуйся, мати (2) — син невістку везе і т. д. (Чуб., 423).
2 На сім пункті було інтересне розходження в поглядах між прихильниками міфологічної теорії, з котрих був Потебня, і між оборонцями впливів християнської легенди, котрі боронив особливо Веселовський. В праці Сумцова, Культ. переж., 188, можна знайти огляд сеї контроверсії і посередній погляд автора.
 
 
Вода — сей символ розмноження і парування — супроводить всі стадії його, почавши від новорічного, теперішнього йорданського поливання закоханих пар 1 і великоднього обливання та літніх грищ коло води і до весільного акту кроплення водою молодих при вступі до нового двору і обрядового умивання або купання після комори (перед вступом в супруже життя), котре сильно виглядає на форму старого заключування подружжя «у води» 2.
 
 
1 Після обіду дівки і парубки йдуть на Ордань і умиваються там свяченою водою: парубки умивають дівок, а дівчата парубків, — «тим паче як котра дівка має собі парубка, то вона заздалегідь підмовить, що як прийде на хрещення, то щоб на Ордані умитися удвох: вона його, а він її, бо та вода, кажуть, така зводна, що як тільки вони умиють одне одного, то обов’язково поберуться. Мат. етн. XVIII, с. 166 (Полтавщина).
2 Кроплення молодих або цілого поїзду водою. — Чуб., IV, с. 428; Мат. етн., X, с. 139.
Умивання молодих на ріці після комори, причім молодий миє молоду, а вона його, і утираються одне одному в пазуху. — Мат. етн., X, с. 100 і 149 (тут вірування, що вона при тім перетворюється в вино, — ще одна аналогія з новорічними віруваннями).
Молода після комори йде по воду до криниці, і тут водою, нею набраною, свахи і бояре обливають одне другого. Потім молода набирає вдруге, і з сею водою старший боярин веде її на хустці (котрої один кінець держить він, а другий — молода) до хати молодого при співі пісень. — Мат. етн., XIX, с. 73.
Молодята разом з старшими чоловіками і жінками бродять у воді; теща тричі обводить невістку у воді, по сім невістка набирає води і кропить своє нове обійстя, а баби співають: «Кропи, невісто, кропи, де крапля води впаде, там стадо волів стане». — ibid, c. 29 (Бойківщина).
По сій доперва церемонії молоді йдуть «на вивід» до церкви. Але інтересно, що подекуди — як от у Переяславщині (Чуб., 591) — ритуальне умивання при криниці заступає собою церковну церемонію. Після комори, коли церква близько, ведуть «скривати» молодих до церкви; коли церкви нема, то ведуть їх «скривати ся» до криниці: накривають молодого і молоду хусткою, вони миються під хусткою і витираються хусткою, що їх накрито. — Чуб., с. 591 — 2.
В зв’язку з сим, мабуть, стоїть порада молодій не журитись своєю долею, а «умитися у криниці і помолитися Богові» (Ой мовив єси, кленов листочку), або така пропозиція:
Є в мене криниця край перелазу,
Та вмиємось, милесенький, обоє разом (Чуб., V, с. 119).{mospagebreak}

Огонь — широко розповсюджений звичай переводити молодих, чи цілий поїзд, через розложений на дорозі огонь уважавсь настільки важним моментом, що не переведена через огонь («не підсмалювана») жінка не вважалася in таnu mariti, у власті чоловіка; він не міг її бити, не мав права затримувати, коли б вона хотіла собі піти від нього, і т. д. 1
З другого боку, до участі в довершенні весільного обряду покликуються таємничі сили домашнього огнища: стіни, що стережуть його, поріг, що відмежовує від чужих, злих сил; огнище-піч і духи предків, що живуть в ній. Обрядовість дуже складна, розгалужена, так що на різних паростях її нема змоги тут спинятись.
Хліб — подавець життя, всі прилади, якими він виготовлюється, особливо діжа, в якій він розчиняється, і віко її, котрим він накривається під час свого таємничого «росту».
Ролі сих предметів в весільнім ритуалі дають розуміння тої економічної, господарської основи, на якій спирається обрядовість і подружній союз. Хліб — сей продукт хліборобського господарства і домашнього хазяйства, його основа і центр — освячує нове подружжя і служить його фундаментом. Обмін хлібами між родами молодого і молодої — се підстава договору. Він уже сам, властиво, рішає справу, все дальше — се церемонія 2. І тут, в церемоніях, хліб грає першу ролю. Він не проста жертва Богам, він свята річ, фетіш чи Бог («святий коровай», як він зветься в піснях), який сам посвячує, стверджує і благословляє нове подружжя 3.
 
 
1 Чуб., IV, с. 428, 591, 598, 602, 642; Мат. етн., XIX, с. 95, 170. Найдокладніше про значення сього обряду Литвинова в Мат. етн., III, с. 143.
2 Інтересне оповідання навела Литвинова з Сіверщини: Жінка, котра прожила кілька літ з чоловіком без вінчання, тому що у неї попередній чоловік пропав без вісті, не хотіла вінчатись і тоді, коли ся формальна перешкода відпала: на її погляд, вінчання не могло нічого додати до правосильності її подружжя, заключеного обміном хліба і зарукою: «йшла за Саву не як-небудь, а як слід: Сава приходив з хлібом і з горілкою і з старостою; узяв мене від батька й могорич пили і руки давали» (Матеріали до укр. етнології, III, с. 172).
Ястребов в своїй студії про весільний хліб (Свадебныя обрядовыя хлЂбы въ Малороссіи. — K. Старина, 1897, VI) переказує спомини старожилів колишньої лінії, що весільний обряд в трудних умовах переселенського життя зводився до того, що молоду пару обводили паоколо діжі, на котрій був положений хліб. Обряд сей у великій весільній драмі, там, де вона розгортується вповні, сходить на другий план, а тим часом він, очевидно, був колись центральним актом.
Там же цитуються спомини бурлаків-заробітчан про те, як по економіях брали шлюб у отамана своєї ватаги через просте благословення хлібом.
3 Рухай, рухай, короваю, із Божого раю!
Ми до тебе готовесенькі, як лебеді білесенькі.
Вийся, короваю, єще вище від раю,
Як душейка по раю, а рибойка по Дунаю!
Короваю, мій раю, я коло тебе іграю —
На золоті качаю, на сріблі сажаю.
Світи, місяцю, з раю нашому короваю,
Аби був коровай красний, як сонечко ясний!
Проси Бога, Марусенько, щоб Бог дав,
Щоб ти ся коровай вдав,
Як день білий, як Бог милий,
Як яснеє соненько, що світить в віконенько.
Ой Бог нам дав — коровай нам ся вдав:
Ясний, красний — як місячейко,
Як яснеє сонейко!
Славлено да преславляно, да на стоді поставляно —
На столі-престолі славен наш коровай стоїть!
Де ж ти бував, що ти чував, святий короваю?
Бував же я, чував же я місяця з зорею.
Не єсть же то, не єсть же то місяць із зорею,
А єсть же то, а єсть же то Іванко з жоною
(Чуб., с. 216, 227, 230, 234, 245, 246, 247).
 
 
 
Оба роди, які зав’язують новий подружній зв’язок між двома своїми молодими членами, під протекторатом («під авспіціями») сих релігійних ідей і атрибутів, на кожнім кроці підчеркують добровільний, радісний, веселий (через те се ж воно і «весіллє») 1 характер сього союзу, — що він творить новий зв’язок між двома заприязненими, спорідненими родами, скріпляє й затіснює їх відносини. Се маніфестують з обох сторін особливо жінки — сторожі домашнього огнища і його мирного життя. Такий характер має поява «світилки», дівчини з роду молодого, яка приходить немов заложниця чи обмінниця на чолі поїзду молодого, гарантуючи, що рід, віддаючи свою дівчину, може собі дістати дівчину з того ж роду навзаєм 2. Ще виразніше виступає се при тім же приході, коли дві свахи, з роду молодого і молодої, стрічаються на чолі обох сторін на порозі хати молодої, з хлібом і сіллю і з засвіченими свічками: цілуються, ставши правими ногами на поріг, і зліплюють свічки докупи на знак повного об’єднання нової пари 3.
 
 
1 «Веселення» роду:
Дай же, Боже, в добрий час,
Як у людей, так і в нас,
В щасливую годину
Звесели [ти] родину.
Звеселися, родино,
Щоб нам жито родило,
Ой як жито, так й овес,
Звеселися рід увесь! (Чуб., 98).
До бору, свати, до бору,
Да рубайте сосну до долу,
Да трощити її на тріски,
Да несіте її на загніт,
Щоб наш коровай ясен був,
Щоб наш увесь рід весел був
(Чуб., 533).
Пор. вище: Сядемо обоє разом, звеселимо ми два двори.
2 Підчеркну й се, що до її «меча» знов-таки прив’язаний окраєць хліба! — Литвинова-Бартош, Мат. етн., III, с. 94.
3 Чуб., IV, с 432 (Овруцький пов.), при тім співанка: !!Ми з миром мировалися,
Дві сванечки цілувалися
На першім порозі, на лютім морозі,
Да зліпили свічки докупки.
Да зведено діти до парки
(Чуб., ч. 887).
 
 
 
Молода добровільно і непримушено дає руку на знак своєї згоди:
Вчера з вечера та порошенька впала,
А о півночи та кунонька походила,
А к білому світу старости на слід нагодилися.
— Виляй не виляй, ти чорная куночко,
А вже ж од того не ввиляти!
Виляй не виляй, ти молодая дівочко,
Виляй не виляй, та старостам ручку дай,
Старостам ручку, ще й по рушничку,
А молодому хусточку.
Заручена ти, Марусю, заручена!
Положила білу руку на заруку:
— Ручка же моя біленькая у батенька,
А чи будеш така біла у свекренька?
— Як ти будеш, Марусю, покірненька,
Буде твоя рученька все біленька (Чуб., 39, 67 А і Б).
 
Весь рід молодої, так само добровільно й охоче> бере участь в її виправі до другого роду. На весільний коровай складається мука з усього роду, його місять і ліплять всі жінки роду, і навзаєм весь рід дістає дарунки — частину викупу за дівчину 1. Приймаючи за неї викуп, рід ручиться за її «чесність», і докази сеї «чесності» звеселяють весь рід, бо підіймають його репутацію солідарності і родової честі в очах інших родів племені, навпаки — виявлення «нечесності» його смутить і гніває 2. {mospagebreak}

 
1 А що ж то в тому короваї:
З семи полей пшениця,
З семи криниць водиця,
Ой піду я в луг по калину,
Да виломлю калинову вітку,
Да застромлю за білу намітку —
Я ж стережуся, я ж бережуся,
Щоб сеї калиноньки не роздавити,
Своєї родиноньки да не розгнівити.
Ой пішов дощик краплистий,
Да уродив черчик черчистий, —
Ой скраси, N. N., сей черчик мій,
Да звеселимо увесь рід свій:
Що перший рід — свекорків,
А другий — батеньків.
З семи мажей сільниця,
З семи дворів маслечко,
З семи курок яєчка (Чуб., ч. 1057).
Ой стояла Маруся на ґанку,
Ой краяла червону катанку:
— Ой до мене, родоньку, до мене,
Не буде вам сорома у мене.
Не бійся, матінко, не бійся,
В червоні чоботки обуйся,
Топчи вороги під ноги,
Заробила Маруся пироги,
Хоч не пшеничні, то ячні,
Нашому родові сподячні.
Вар.: Аби були родові величні
(Чуб., 1333, 1346, 1416).
Рід дістає почастунок за те, що його дівчина себе оправдала.
 
 
Тут, до речі сказати, мабуть лежить корень отсього дивного моменту, який так різко суперечить з дозволеною сексуальною свободою молодіжи — вимагання прилюдного доказу дівочої чистоти від молодої на весіллі як пункту честі цілого роду 1. Інтереси репутації роду беруть гору над принципом передподружньої свободи, зводять колишню сексуальну свободу до простої досвітчаної забави, уставляють незвичайний ригоризм на пункті дівоцької чистоти, а її батькам грозять останньою ганьбою, коли вони не вміли виховати своєї доньки в поняттях сеї чистоти і її не допильнували 2.
І от в отсе тихомирне релігійне родове свято — видачі дівчини молодцеві з заприязненого роду на підставі умови, за договорений викуп, — врізується зовсім інші — насильницька, дружинна, воєнна форма здобування дівчини. Обрядова симуляція такої насильної умички, кінець кінцем, прийнята обичаєм за форму легального подружжя у наших предків, як і у стількох інших племен, правдоподібно, існувала спочатку паралельно з формою договореного шлюбу 3.
 
 
1 Правдоподібно, задля переведення сього доказу вимагається, щоб молодого заступив його дружко, коли б сам молодий не був в силах, а таки доказ аби був переведений.
2 Вовк вказував на болгарську паралель, що батько молодої дістає від молодого спеціальний дарунок, коли молода зісталась чесною, в противнім разі позбавляється його. Було б інтересно знати, чи не буває у нас такої ж умови для викупу, який дістає рід молодої від молодого.
3 Як відомо, наш старий літопис сповідає в однім з своїх етнографічних екскурсів, що у наших племен були два весільні обряди. У полян все проходило «тихо і кротко», по «брачним обичаям»: жених не ходив по дівчину, а її приводили до його двору, і на другий день «приношаху что на ней вдадуче». Се, очевидно, мова про той весільний ритуал, котрий лежить в основі дотеперішніх обрядів і в головних рисах вище нами схарактеризований. У інших племен, по словам сього київського критика, такого обряду ще не було, а подружжя заключалось умичкою — «у води», себто на певних місцях, куди дівчата виходили по воду, і тут їх «хапали», очевидно, за попереднім порозумінням, або се відбувалось «на ігрищах межи селами». (Див. Початки громадянства, с. 306).
Коли спуститись на докладність сього оповідання, бодай як свідоцтва про звичаї XI віку — про недавню минувшину або й сучасність того часу, коли складався літопис, то з того б виходило, що тільки з XI віку, не раніше, з розповсюдженням київського права і культури взагалі, київський весільний обряд почав розповсюднюватись по інших землях, правдоподібно, уже з інкрустованими мотивами дружинного наїзду і з князівсько-боярською термінологією його. Навіть, з огляду на таку пізню добу, можна б думати, що й церковне вінчання входило в ту форму київського весільного обряду тутешніх вищих, дружиннобоярських і міщанських кругів, коли сей обряд поширювався серед інших племен.
Сею обстановою, що він поширювавсь уже в дуже виробленій, артистично завершеній формі, можна б пояснити велику одностайність його основних рис і мотивів на всій території, від Карпатів до Дону.
 
Потім її мотиви були включені в весільний обряд — одначе в другорядній ролі, в виді деталів, так би сказати, інкрустованих в релігійний родовий обряд. Збираючи їх докупи і доповнюючи мотивами, які заціліли поза весільним обрядом, але стоять із сими весільними мотивами умички в очевиднім зв’язку, ми дістаємо доволі виразистий образ сього обряду умички.
Звечера, по пізнім обіді, коли стемніє, на дворі молодого збирається його «дружина». Сю назву в її цілості носить молодий і його молоді товариші, спеціально ж його найближчі товариші носять назву «дружка» і «піддружого». Се та вже нам знана, епічна компанія — «сім сот молодців» 1, — молодецька верства племені чи роду, яка в пізнішій переробці доби княжо-дружинної зветься «боярами» (дружко — «старший боярин»), а сам молодий «князем», який їде собі брати «княгиню». В комбінації з родовим (договорним) обрядом ся дружина виступає під проводом «старости», але його, очевидно, треба зіставити на боці, коли хочемо викрити первісні риси сеї організації. Так само треба лишити на боці такі акцесорії, як червону короговку, яку несе на чолі полку «хорунжий», або військову музику, що «бубнить» на збір сього воєнного полку — все се пізніші деталі, які розвиваються з ідеї воєнної експедиції, що лежить в основі сеї; дії. Початкова форма, як я сказав, се, очевидно, організація молодіжи — «дружини», яка збирається на виправу по дівчат взагалі, в дальшій еволюції — спеціально по якусь одну певну дівчину, з котрою вже «свіщався», змовився один з членів дружини. Прийнято, що ся дружина збирається з самих родичів, нежонатих хлопців, — і се доволі ясно вказує на її первісний характер: збору «молодців»-співродичів.
Першим ділом їх — зложити складку на сю виправу. По обіді дружко обходить усю дружину, і кожний кладе, що хоче 2.
 

• Назад
• Вперёд