Традиції дошлюбного спілкування.

Традиції дошлюбного спілкування

Український народ протягом століть виробив сталу традицію звеличення шлюбу, сім'ї, домашнього вогнища. У його міфології була навіть божественна пара — Лада й Ладо, котра освячувала сімейні узи. Родинному життю завжди надавалося надзвичайно великого значення, бо саме у подружньому коханні, у продовженні роду бачився сенс існування людини. Відповідно серйозним було і ставлення до підготовки молоді до шлюбу. Вважалося, що створення сім'ї — то справа не лише молодих та їхніх батьків, а й громадськості і, звичайно ж, церкви.

Християнська церква впливала на шлюб та родину через власну систему «врачування душі» — покаяння та сповіді, застосовуючи, крім того, численні єпітимійні (єпітимія — церковне покарання через тривалі молитви, піст, поклони) засоби. Єпітимії накладалися за викрадення нареченої, за весілля без вінчання, за порушення шлюбної угоди, за шлюб з іновірцями, близькими родичами чи свояками, за втрачену дівочу честь, за народження позашлюбної дитини тощо. Словом, церква мала досить великий вплив на приватне життя своєї пастви.

 

Не менший вплив на практику підбору шлюбних пар та створення сім'ї мала громадськість — переважно через інститут молодіжної громади. Остання здійснювала у традиційному суспільстві чимало функцій, але головною з них завжди залишалася функція регулювання інтимної сфери молодіжного спілкування та підготовки молоді до сімейного життя. Для молоді це вважалося особливо важливим, бо, згідно зі звичаєвим правом, людина визнавалася рівноправним членом суспільства, лише одружившись; більше того — вона діставала в такому разі право на спадщину по смерті своїх батьків.
Молодіжні громади мають давню історію, що сягає так званих общинних шлюбних спілок, коли побутував звичай пробних шлюбів: парубки й дівчата віддалялися від своїх родин і жили спільним життям до шлюбу. З цією метою вони об'єднувалися у спілки за статєвими ознаками: окремо хлопці і окремо дівчата. Причому ті та інші належали до різних родів, а це означало, що в основі таких спілок лежали шлюбні орієнтації (адже рід був ендогамним — шлюби всередині нього заборонялися). І пізніше молодіжні громади включали лише неодружену молодь, яка мала можливість у своєму середовищі зустріти наречену або нареченого.
Процес вступу до громади обставлявся складною системою звичаїв та обрядів, своєрідних умов та вимог. Однією з таких умов був віковий ценз. В Україні склалася практика прийому молоді до громади у ранньому віці: для дівчат — 14—15, для хлопців — 16 років. Щоправда, ці норми мали помітні коливання, залежачи від місцевих звичаїв, від складу родини, її економічного становища, нарешті, від зрілості самої людини, ступінь якої визначала громада. Остання, власне, і вирішувала: чи приймати хлопця або дівчину до громади, чи не приймати. Важливими умовами вступу до громади були характеристика, яку давали односельці, а також згода батьків. Отже, вступ до молодіжної громади — надзвичайно відповідальний життєвий момент, свого роду соціальний кордон, який мусили перетнути хлопець або дівчина; якщо ж вони його перетинали, то здобували набагато вищі якості. Коли про хлопця казали, що він парубочить, це означало визнання його права на створення сім'ї, на рівну з дорослими роботу, на вільне розпорядження заробленими грошима, на участь у сімейних радах; парубок навіть діставав право ходити замість батька на громадські сходи. До цього моменту як хлопці, так і дівчата були обмежені у правах.
Щодо прав, то вони відповідали певним соціально-віковим категоріям, на'які традиційно поділялися діти й молодь. Усього було до п'яти категорій. Серед хлопців вони мали такий вигляд: до 10 років — хлопець (йому доручали пасти гусей і телят), від 10 до 12 — хлопчище (в усьому допомагав батькові), від 13 до 16 — підпарубок (працював нарівні з батьком, але під його наглядом), після 16 років — парубок (або легінь, як його називають у Карпатах). Серед дівчат: до 10 років — дівча, від 10 до 13 — дівчина, у 14—15 — дівчище, після 15—16 — дівка (дівка у заплітках — на Середній Наддніпрянщині, дівка у бовтицях — у Галичині, дівка на виданні — на Слобожанщині). З кожною віковою категорією збільшувалися права та громадське визнання хлопців та дівчат, але тільки вступ до молодіжної громади узаконював їхні громадянські права. Саме тому намагалися якомога урочистіше відзначити цю подію, присвятивши їй обряд посвячення у зрілий стан. Його головною дією були ритуальні пострижини хлопців або заплітання кіс дівчині.
Остаточне визнання зрілості хлопців і дівчат лишалося за молодіжною громадою, яка влаштовувала їх ритуальне прийняття (коронування). Воно відбувалося у такий спосіб: новачок приходив на збори парубків, кланявся на всі чотири боки, і його підіймали на руках, співаючи «Посіяла дівка льон». У південних районах парубка всаджували на коня, за традицією білого, а члени громади вітали його оплесками та піснями. Потім новий член громади обов'язково частував своїх товаришів, або виставляючи «кватирку горілки», або сплачуючи гроші: парубок — четвертак, дівчина — копу.
Народна етика виробила цілу систему уявлень щодо прав парубків та дівок на порі та черговості їхнього одруження. Звичаєве право у цьому плані було категоричним: першими ходити на вечорниці, як і одружуватися, мали право старші діти. Щоб підкреслити їхній пріоритет, існували спеціальні чини — старший парубок і старша дівка, і ніхто з молодших братів та сестер не міг заступати їм дорогу. Особливо ретельно ставилися до черговості дівування. Старша сестра завжди краще одягалася, а молодшій залишалися обноски; коли приходили гості, частувала їх старша сестра, а молодшу, як правило, спроваджували з хати; у недільні та святкові дні старша не працювала. На «вулицю» сестри могли ходити разом, але молодша не мала права розмовляти з хлопцями, грати або жартувати з ними, тобто мусила весь час перебувати «у тіні». І це не випадково, бо якщо першою одружувалася молодша сестра, старшу могли вже і не взяти заміж.
Проте були у шлюбній практиці і порушення усталених норм. Наприклад, коли старший син виявлявся неслухняним, батько дозволяв парубочити молодшому синові, обходячи старшого, або коли старший ішов служити до війська, наступний за віком брат перебирав право на парубкування. Траплялися порушення черговості і зі смертю батька, коли не було кому врегулювати усталений порядок. А втім останнє бувало не часто, оскільки за дотриманням норм стежили не тільки старші в родині, а й громадськість, яка різко засуджувала порушників сімейного права. Про таких зневажливо казали: «перебив свого брата», «потоптав старшого», «підім'яв сестру» тощо.
У традиційному ж ключі здійснювався і підбір шлюбного партнера. Як правило, віддавали перевагу людині, яку добре знали, — саме це і зумовлювало локальний принцип підбору. Щоправда, у традиціях слов'янства — знаходити суджену у чужому роду (так званий шлюб умиканням). Але принцип тут був таким: «Бери жінку зблизька, а кради здалека». Як свідчать матеріали про сплату куничного — викупу за молоду, брали переважно зблизька; обрання ж судженої здалека практикувалося лише коли про неї якомога більше узнавали, принаймні про головні якості.
Ці якості, зокрема, мали можливість яскраво розкритися на ярмарках, куди з'їжджалися мешканці навколишніх сіл. Батьки нерідко спеціально брали на ярмарок своїх парубків та дівок і, звичайно ж, те, що вони майстерно виготовили: рушники, сорочки, килими, кошики тощо. Такий «товар» слугував найкращою для них характеристикою, адже головними критеріями оцінки шлюбного партнера традиційно вважалися працелюбність та господарність. Звичайно, неабияку роль грала й зовнішність дівчини. Ось як, приміром, описує подолянок один із хроністів XVII— XVIII ст.: «Дивна краса була місцевих жінок — навіть тих, що належали до нижчого стану: високі, з правильними рисами обличчя, тіло струнке, рухи гармонійні, волосся русяве, м'яке, густе і довге, очі світлі — і не сині, і не зелені — щось середнє між сапфіром і смарагдом, із сильним блиском; у них почувалася спритність кішки і разом із цим — повне сліз здивування сарни.»
А втім, головними осередками спілкування та підбору шлюбних пар в Україні були вечорниці, котрі можна сміливо вважати своєрідною школою підготовки молоді до сімейного життя. На вечорниці збиралися, як правило, в хаті удовиці чи одинокої літньої пари. Дівчата приносили прядиво, вишивання чи плетіння, і кожна намагалася якомога краще показати свою майстерність. Праця чергувалася з розвагами: танцями, піснями, жартами, іграми, під час яких відбувалося знайомство дівчат із хлопцями.
Українські вечорниці — давнє явище, котре пройшло декілька етапів історичного розвитку: перший базувався на пробному шлюбі, тобто фактичному співжитті парубків та дівчат, що було характерне для первісного комунізму; другий являв собою перехідну фазу від звичаю фактичного співжиття молоді різної статі до шлюбного життя. З виникненням приватної власності з'явилася потреба у спадкоємці, якому можна було б передати цю власність. Необхідний для цього механізм фіксації статевих взаємин і був віднайдений у вигляді шлюбу; третій етап по суті є першим ступенем до шлюбу. Це різноманітні форми розваги молоді, які надають їй, за словами В. Канівського, зручні форми зближення. «Класичні» вечорниці, тобто ті, що побутували в останні два-три століття, будучи сферою молодіжних розваг, зберігали при цьому деякі компоненти попередніх етапів. Залишки пробного шлюбу, наприклад, проявлялися через звичай женихання — відкриту форму зближення молоді, яка в основному була поширена на Лівобережжі. Крім того, у центральних районах України аж до 30-х років практикувалося залишення молодого на ніч у нареченої після сватання.
Вечорниці — багатофункціональне явище, спрямоване на розв'язання цілого комплексу молодіжних проблем: побутового, розважального, соціалізуючого плану. Синкретичність українських вечорниць проявляється і в розмаїтті їх форм: досвітки, посиденьки, вулиці, музики, ігрища, оденьки, вечірки, кутки, колодки, забави тощо. Всі вони були дійовим каналом спілкування і включали розважальні елементи, але не всі призначалися лише для розваг — деякі переважно орієнтувалися на виробничі функції. Крім того, у тих регіонах України, де склад населення був багатонаціональним, вечорниці позначалися відповідною етнічною специфікою.
В цілому для України характерно поєднання різних форм вечорниць, проте простежується така закономірність: у регіонах із традиційно незалежними формами землеволодіння переважали вечорниці розважально-ігрового характеру, а там, де сильними залишалися кріпосницькі традиції, до того ж із відчутним впливом церкви, молодіжні гуртки тяжіли до трудової співпраці. Скажімо, на Західному Поділлі, крім вечорниць та музик, широко побутували різного роду молодіжні толоки: осінні — для лущення кукурудзи, зимові — для скубання пір'я, весняні — для виготовлення полотна, літні — для колективного виконання сільськогосподарських робіт; у Північній Буковині вечорниці взагалі ототожнювалися з клакою (толокою), хоч вони майже завжди закінчувалися «данцями», піснями, а іноді й застіллям.
Відповідно до функціональної спрямованості вечорниць визначався і час їх проведення. На Наддніпрянщині, наприклад, вечорниці проводилися переважно взимку (влітку ж — вулиці й забави), у літню пору — лише на свята та в окремі недільні дні. На Правобережжі, крім зимових, існували осінні й навіть літні вечорниці, які в основному орієнтувалися на трудові заняття. В інших регіонах вечорниці переважно присвячувалися розвагам. Звідси й різниця у днях проведення вечорниць: якщо на Поділлі вони в основному відбувалися у неділю та на свята, то, приміром, у Карпатах—переважно в будні, оскільки у неділю молодь йшла до церкви.
Крім описаних молодіжних сходин, улаштовувалися і спеціальні вечірки напередодні окремих свят: Пилипівки (на них, як правило, репетирували колядки), Посту (розучували релігійні вірші), Петрівки та Спаса (вчили обрядових пісень). Такі вечірки переважно закінчувалися застіллям, навіть у тих регіонах (на Волині, наприклад), де застілля взагалі не прийнято було робити. Щодо вечорниць, орієнтованих лише на дозвілля, розваги й забави, то вони, як правило, супроводжувалися колективною трапезою.
Забави та ігрища були, звичайно, лише зовнішніми атрибутами вечорниць. Насправді ж вони жили своїм складним внутрішнім життям, де взаємини між учасниками виходили далеко за межі розваг. На них формувалися майбутні шлюбні пари, що обставлялося складною системою традиційних етичних уявлень і норм. Якщо парубок обирав собі дівчину, то їхні прогулянки були чисто приятельськими і не зобов'язували «стояти на рушнику». Але якщо дівчина приймала вибір, то парубок ставав її захисником і діставав певні права, зокрема право на проводжання. Домогтися ж права на поцілунок або на те, щоб вести дівчину під руку, він міг тільки обравши її до шлюбу і повідомивши про це батьків. Від цього моменту парубок повинен був піклуватися про свою обраницю, берегти її честь, а після заручин пара давала присягу на вірність одне одному.
Громадськість ніколи не була байдужою до молодіжних проблем і дбала про те, щоб заручені набували необхідних навичок у пізнанні одне одного — найважливішої умови гармонізації майбутніх подружніх взаємин. Цей багатющий і, на жаль, призабутий соціальний досвід заслуговує на пильну увагу.

Похожие материалы

Типи й форми шлюбу
Типи й форми
Основою сім'ї є шлюб — історично обумовлена, санкційована та регульована суспільством форма взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їхні …
Шлюбні угоди та звичаї
Шлюбні угоди та
З розвитком товарно-грошових відносин в Україні трансформуються і шлюбно-родинні стосунки. В основу укладання шлюбу, наприклад, лягла угода між двома сторонами …

PrettyWoman.dn.ua