Словник символів

Сережки

Сережки - один із найдавніших і обов'язкових спільнослов'янських видів жіночих вушних прикрас, що широко побутують і нині. У к.ХІХ-п.ХХ ст. існував звичай проколювати вуха й дівчаткам у дворічному віці. Діти носили мідні сережки, а дівчата й молодиці - срібні, позолочені, або золоті, що само по собі було ознаками вікової та соціальної символіки. Форми сережок - дуже різноманітні, але найбільшого поширення набули великі дуті або плоскі сережки у формі напівмісяця /"каблучки", "калачики"/, що були, безперечно, символами місяця /вони його нагадували своєю формою/. На Полтавщині часто зустрічалися сережки - "п'явочки" /"уточки", "метелики", "ягідки", "маківки"/ у вигляді кільця. Усі сережки у вигляді кільця мали символічне значення сонця, магічного оберега, захисника від нечистої сили.
Про давнє походження сережок свідчить і значна кількість повір'їв, пов'язаних із ними. Вони, за народними віруваннями, могли знімати головний біль, а загубити їх вважалося нещастям. Звичай носити сережки тісно пов'язаний із релігійними та етичними нормами поведінки українців: у піст чи під час трауру носили найпростіші сережки у вигляді кільця, у першу шлюбну ніч наречена скидала сережки і т.п. /Николаева Т.Украинская народная одежда.-С.76-77/.
До складу шийних та нагрудних прикрас входили намисто, вироби з бісеру, прикраси з металу.
У Центральній Україні носили багато зразків різнокольорового або червоного намиста, ланцюжки з хрестиком. На Лівобережжі як прикрасу використовували один великий дукач з багато оздобленим металевим бантом /див. Дукач/. На Правобережжі частіше носили три-п'ять невеликих, з'єднаних між собою монет. У побуті гуцулів збереглися металеві прикраси-згарди у вигляді нанизаних хрестиків. Гуцулки носили намисто з різнобарвного венеціанського скла та вироби, плетені з бісеру /силянки, гердани/. Різнокольоровий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитку, плели, утворюючи мальовничий геометричний чи рослинний орнамент, що містили у собі відповідну символіку.

Прикрас жіночих символіка

Прикрас жіночих символіка - символіка сережок, намиста, дукачів тощо.
Яскравим і художньо виразним доповненням до українського народного одягу були прикраси. Це різноманітні вушні, шийні та нагрудні оздоби. Протягом тривалого часу вони виконували, крім естетичної, ще й функцію амулета, талісмана, оберега. Прикрасам приписувались цілющі властивості, вони відігравали значну роль у народних обрядах і повір'ях.
Українці вірили в тісний зв'язок не лише з природою, а й з речами, якими володіли. На цій основі виникла загальнолюдська віра в амулети, яких чимало знаходять археологи. Це мініатюрні зображення звірів, коней, пташок, міні-сокири, ножі, гребені, ключі, ложки, бубонці. Серед них часто були прикраси у вигляді сонця та місяця, які й дотепер можна зустріти у формах жіночих прикрас, зокрема сережок /Шевчук В. Мисленне дерево.-К.,1989.-С.342/.

Пояс (кушак)

Пояс - символ достатку; мужності; високих моральних якостей людини; символ лицарства; дівочої чистоти, цноти; магічного захисного кола; етнічної специфіки; соціального стану.
Вагомим доповненням одягу українців були пояси. Вони становили невід'ємну складову народного одягу і пройшли тривалий шлях розвитку. Пояси, як і убір голови, взуття, прикраси, були яскравими виразниками етнічної специфіки одягу, соціального стану людини. Крім того, пояси здавна слугували прикрасами одягу східних слов'ян. У старослов'янських похованнях зустрічалися залишки шкіряних поясів, вузьких за формою, з мідними або срібними пряжками. У ХІІ-XV ст. дорогоцінні пояси були важливими соціальними символами-знаками феодальної належності, прикрасами одягу князів, бояр. У "Ізборнику Святослава" 1073 р. знаходимо опис одягу київських князів, там підкреслюється, що княгиня підперезана золотим поясом. Золоті або позолочені, прикрашені дорогоцінними каміннями, пояси передавались у спадок, вважалися сімейними реліквіями /Николаєва Т. Украинская народная одежда. - С.64/.
У XVI-XVII ст. костюм феодальної знаті зазнав змін, зменшується соціальна функція пояса в одязі, але її декоративна та естетична роль збереглася. У XVIII ст. серед багатьох верств населення, а особливо серед козацької старшини, поширилися пояси із дорогої тканини: шовкові, ткані золотом і сріблом. На Подніпров'я їх привозили з Китаю, Турції, Персії. Пізніше популярними стали слуцькі пояси, що виготовлялися на території Білорусії. Їх носили у комплекті з жупаном і кунтушем.
У народному костюмі к.ХІХ - п.ХХ ст. пояси виконували різноманітні функції. За їх допомогою закріплювався верхній одяг, вони захищали та стягували м'язи живота під час тяжкої фізичної праці, на них тримали дрібні речі повсякденного вжитку, вони були своєрідними талісманами і прикрасами. Здавна існувала традиція зображувати на поясах певні знаки-обереги, символи, емблеми, іноді в орнамент вписували ініціали або ім'я власника, дату та місце народження /Матейко К. Український народний одяг. - С.122/.
Пояси тісно пов'язані із сферою обрядовості, народної моралі. З'явитися на людях без пояса означало скомпрометувати себе. Обрядовим символом був білий або червоний пояс-рушник. Він був символом дівочої чистоти, красоти, сімейного щастя. На Поліссі дружина дарувала чоловікові червоний пояс, який був оберегом від нещасть /зурочення, наговорів чужих жінок/. Наречена на Полтавщині вишивала пояс, який був символом чоловічої сили. Крім того, пояс підкреслював святковість одягу, був символом заможності.
Пояси виготовляли із вовни, льону, конопель, тканини, шкіри. Заможне населення використовувало шовк-сирець різних кольорів, срібну та золоту нитки. Вони були ручного і машинного ткацтва та плетені. Закінчувалися різнокольоровими торочками або кулястими китицями.
Помітно різнилися між собою способи носіння поясів, що виражало регіональну специфіку народного одягу. Пояси носили поверх сорочок і поясного одягу, в окремих районах їх носили поверх корсетки, у деяких місцях пояс обертали навколо талії декілька разів. Взагалі для жіночого костюма було характерним опускати кінці пояса по спині чи спереду, а для чоловічого - по боках /Вбрання. Українське народне мистецтво. - К.,1961.- С322/.
В Україні побутували пояси різного виду. Крайки - досить вузькі пояси, за допомогою яких утримувався стегновий одяг. Очкур - вузький, шкіряний або з рослинних волокон пояс, який втягувався в обшивку широких штанів. Черес - чоловічий шкіряний пояс, поширений у гірських районах Карпат. Черес з калитою - різновид шкіряного поясу, який використовувався чумаками. Мав вигляд довгого вузького шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці та ремінцем на іншому /Українська минувшина. - С.123/.
Пояс, або кушак, у міфології символізував захист тіла і, як алегорія дівочої чистоти, цноти, уособлював "захисні" /моральні/ якості людини. Варто зазначити, що пояс, як і золоті шпори, був атрибутом середньовічного лицаря. З іншого боку, коли пояс асоціювався з Венерою, то набував значення символу еротичного, фетишистського змісту /Керлот Х. Словарь символов. - С. 412/.
Л. Кожуховська.

Поцілунок

Поцілунок - символ злиття людських душ, кохання, знак поваги і привітання, у християнстві - взаємної любові і єднання послідовників Христа; прощання і прощення.
Як не дивно, але у багатьох країнах світу такий звичайний для нас поцілунок ... відсутній. Зокрема, його узвичаєна форма невідома деяким народам Африки, Австралії, Америки. Нехарактерний він сьогодні значній частині китайців та японців. У ескімосів, жителів Океанії замість поцілунка люди використовують іншу форму: труться ... носами чи обнюхують один одного.
На думку вчених /Байбурін А., Топорков А. Біля джерел етикету.-1990.-С.52/, корінь слова поцілунок -ціл- /-цел-/ споріднений з індоєвропейським koil, що означав поняття здоров'я, святості, цілісності. Таким чином, поцілунок - це прадавня формула побажання бути "цілим" /живим, здоровим/.
У фольклорі поцілунок - символ знищення зловорожих чар.
Поцілунок мав вагоме ритуальне значення. Зокрема, на Закарпатті після вінчання молода цілувала свекруху під серце, а та - невістку, що символізувало майбутню злагоду й порозуміння.
На Україні широко побутував поцілунок під час багатьох свят, ритуалів. Зокрема, він означав глибоку приязнь до дорогого гостя, радість зустрічі після розлуки. Раніше на ознаку глибокої поваги до батьків діти цілували їм руку. Поширеним було "святе цілування" на Паску, коли люди цілували хрест, ікону, одне одного, примовляючи "Христос воскрес" - "Воістину воскрес". Цей звичай символізував рівність людей перед лицем вселюдської радості - воскресіння Христа. Священик давав руку для поцілунку як символ миру і злагоди, відпущення гріхів. У християнстві поцілунок символізував взаємну любов та єднання послідовників Ісуса Христа.
Глибоке символічне значення мав прощальний поцілунок. Перед смертю люди цілували одне одного, кажучи: "Прости мене, Христа ради, якщо я у чомусь согрішив проти тебе". Це був знак прощання і прощення усіх взаємних кривд та образ.
Материнський поцілунок дитини, що вирушає із батьківського дому, символізував благословення і побажання щастя-долі. Цілування молодих під час шлюбного ритуалу означало єднання їх душ.
У художній літературі широко висвітлено усі ці функції поцілунку. У ХХ ст. він, на жаль, все частіше набуває сексуального відтінку.
У творах справжніх майстрів слова поцілунок - це вияв нестримної жаги кохання, бажання принести іншій людині насолоду, щастя. Напр., у О.Олеся:
Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
"Цілуй її, цілуй її, -
Знов молодість не буде!" /"Чари ночі"/.
Або:
Цілуймо руки наших матерів -
Натруджені, сумні й ласкаві руки.
/О.Орач/.
О. Потапенко.

Піч

Піч - символ материнського начала; чистого, духовного виношування плоду; святості; непорушності сім'ї; неперервності життя українського народу; батьківщини, рідної хати; босоногого світлого дитинства; поетичний символ народної обрядовості.
"Піч - наче мати рідна", "Рідну матір може підмінити лише піч", - казали у давнину. Ще 6 тис. років тому протоукраїнці обожнювали піч. За даними О.Афанасьєва, М. Слободянюка, С.Плачинди, у їхній міфології існував символічний образ-тотем Піч-мати, яку обожнювали як захисток життєдайного вогню /див. Вогонь/. У міфології литовців був дух Каукас, який ніс в дім добро і жив під піччю. У слов'янській міфології аналогічні функції виконував Рарог. Стародавні римляни вшановували Форнакс - богиню домашнього вогнища.
На Україні існував справжній культ печі. І не тільки тому, що в ній варили їжу, пекли хліб, сушили збіжжя, на ній спали, лікували простуди тощо. Піч була глибоким символом рідного вогнища, неперервності роду. Чому засватана дівчина колупала піч? Нині вчені вважають, що вона виконувала символічний акт: під нігті потрапляли не просто глина, часточки батьківського домашнього тепла, материнської любові, які дівчина хотіла взяти у дім жениха.
У деяких регіонах з цією ж метою наречена при переході в оселю молодого брала з собою жарини з печі.
Піч була глибоким поетичним символом багатьох народних обрядодій. Саме у ній випікали святиню - весільний коровай /див. Коровай/. З нею пов'язані обряди "женити комина" /комин - частина печі/, "посвіт" та ін.
Піч часто білили, прикрашали декоративними розписами /Поділля/, витинанками /Хмельниччина/, розмальовками з паперу /Петриківці/. Тобто піч була символом високих естетичних смаків українців.
Категорично заборонялося плювати у палаючий вогонь, лаятися біля печі /"Сказав би, та піч у хаті"/. Піч була оберегом від різної нечисті. Лучину, жаринки, попіл використовували при гаданнях, лікуванні хворих. На знак пошани до віковічної годувальниці українців на Рівненщині навіть споруджено пам'ятник печі.
У фольклорі, літературі піч символізує святість, неперервність життя народу, світле дитинство, тепло, затишок та ін. За словами В.Земляка, "для справжнього українця піч однаково, що алтар для віруючого".
О. Потапенко.

Паляниця

Паляниця - символ щастя і благополуччя господи; тіла Божого; гостинності; прихильності; ритуального та оберегового знака.
Паляниця - хлібина, переважно з пшеничного борошна. У слов'ян хліб віддавна вважався священним продуктом. Пшенична паляниця на столі символізувала щастя й благополуччя господи. Люди вірили, що Бог наділяє людину хлібом разом із Долею. Ці уявлення і визначили конкретні правила поведінки із хлібною паляницею під час їжі. Не дозволялося, щоб одна людина доїдала шматок після іншої - забереш щастя і силу. Якщо залишив шматок, то цілу ніч снитимуться старці, будеш худнути. Не дозволялося їсти за спиною іншої людини - "з'їси його силу". Християнська символіка ототожнювала хліб із тілом Божим. В Україні будь-яке свято чи обряд не обходились без паляниці, вона була символом гостинності, прихильності, ритуальним та обереговим знаком.
Пшеничні паляниці вживали частіше як святкові або обрядові страви, бо в Україні перевагу завжди надавали житньому хлібові. У неврожайні роки паляниці доводилося пекти з домішками ячмінної муки, висівок тощо.
Паляниці були вінцем хліборобської праці, символізували благородство і красу найдревнішої професії у світовій культурі.
Багатство і цінність, що містяться в образі паляниці - Сонця, є відзеркаленням нашого національного обличчя і справжніми свідками споконвічного прагнення народу до волі, удосконалення, краси й сонця.
Л. Кожуховська.

PrettyWoman.dn.ua