Троянда - символ небесної досконалості та земних пристрастей; часу і вічності, життя та смерті; плодючості; краси; цнотливості; мовчання і таємниці; у християнстві - символ раю, Діви Марії, небесного блаженства і водночас страждання.
У світовій символіці золота троянда означала досконалість, червона - бажання, пристрасть, красу, довершеність. Біла - невинність, голуба - недосяжність і неможливість. В алхімії троянда символізувала мудрість, духовне відродження.
У Древній Греції та Римі троянду вважали емблемою весни, повної життєвої краси, кохання, недовговічності життєвих благ, непорочності, символом закоханості, а також радощів, розкоші, витонченості.
Гілками із троянд впереміжку із миртовими гілками у греків освячувалися наречені. Трояндами прикрашали двері будинку, пелюстками встеляли шлюбне ліжко. Їх кидали до ніг переможців.
Однак троянда була й символом смерті, весною вона цвіте не тільки на радість живим, але й для втіхи померлим. Коли римляни відправляли поминки, головну роль на них відігравали троянди: їх ділили між присутніми, гірляндами прикрашали могили. Греки носили троянди на голові і грудях як знак трауру, як символ короткочасності, плинності нашого життя. На надмогильних пам'ятниках часто розвішували бутони троянд, що символізувало нескінченність.
Спочатку у християнському мистецтві троянду прославляли як райську квітку, символ чистоти і святості. Пізніше вона стає символом Богородиці, яку уявляли сидячою в раю серед трояндових квітів. За легендою, архангел Гавриїл зробив для Богородиці три вінки: із білих, жовтих і червоних троянд. Вінок із білих троянд символізував її радість, із червоних - страждання, а із жовтих - славу. Червона троянда стала символом крові Христа, що страждав. Білі троянди в середні віки називались також трояндами Магдалини: кажуть, нібито вони втратили свій колір від пролитих на них сліз каяття Магдалини.
В українській традиції троянда - символ краси, кохання /див.Троянди й виноград/.
В.Куйбіда.

Скриня - символ майбутньої сім'ї; заможності; родового батьківського вогнища; батьківської хати; працелюбності нареченої; продуманості шлюбного вибору; органічного зв'язку із соціальним досвідом поколінь.
У "Короткому тлумачному словнику української мови" Д.Г.Гринчишин пише, що скриня - це ящик з кришкою на завісах і замком для зберігання речей". Більш широкий художній зміст скрині як хатнього атрибута знаходимо у книзі А.Данилюка "Українська хата". У мальованій скрині з плоским віком зберігався одяг, полотно, рідше зерно, борошно, посуд та інше господарське начиння. Розписували скрині найчастіше рослинним орнаментом, зображуючи вазони з квітами, тваринами, людьми, тобто оберегові і обрядові знаки. У народних прислів'ях говориться: "Господиня, коли повна скриня", "Добре господині, коли повно в скрині", "Коли є муки повна скриня, то і свиня господиня".
Окреме символічне значення мали постіль, одяг, білизна, які складали у скриню батьки для молодої дівчини, нареченої і які становили частину посагу. Таким чином, скриня була символом майбутньої сім'ї. Молода дружина вивозила її з рідної хати як спогад про минуле, як частину родового вогнища. Вона ставала фундаментом нової родини /Данилюк А. Українська хата. - С.65/.
У соціальному плані образ скрині був знаком заможності родини, а також мірилом художніх та естетичних смаків молодої дівчини. Адже більшу частину посагу вона готувала сама або разом з матір'ю. Так звана скриня включала постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдаровувати весільних гостей. Під час весілля після обряду пов'язування молодих скриню урочисто везли до нареченого. Її супроводжували брати й свахи, які дорогою показували посаг гостям та односельцям - витягували із скрині гарні речі. Молоду майстриню та її почет у нареченого зустрічали хлібом-сіллю, співали величальної пісні /Українська минувшина. - С.177/.
В античній міфології знаходимо образ скрині Пандори. Ця глиняна скриня - подарунок богів Олімпу чарівній, найбагатшій на принади жінці, символізувала заховані від людей нещастя, які можуть їх переслідувати: Старість, Хвороби, Безумство, Злість, Пристрасті. Розпалена цікавістю Пандора відчинила скриньку і випустила їх по світу. Зараз згадують скриню Пандори тоді, коли вчинок якоїсь людини накликає зливу прикрощів, нещасть.
Л.Кожуховська.

Сіль - символ гостинності, щирості; дружби; пізнання.
В українській фразеології відбиті символічні значення солі. У фразеологічному звороті "пуд солі з'їсти" слово сіль виступає символом пізнання людьми їх внутрішнього світу. У фразеологізмі "сіль землі" вона символізує щось надзвичайно важливе. Стійке словосполучення слів "хліб-сіль" усимволізовує гостинність.
Поняття "хліб-сіль", як зазначає А.Голан /Голан А. Миф и символ. - С.69/, має у слов'ян важливе символічне значення. Завдяки білому кольору сіль вважалася атрибутом Великої богині /богині неба/. Поєднання "хліб-сіль" виражало ідею "небо-урожай", тобто символізувало побажання урожаю. Підтвердженням цього є те, що підносять хліб-сіль на вишитому рушникові, який вважається одним із аксесуарів культу богині неба.
Сіль на Україні мала й оберегове значення: вважалося, що вона охороняє від чар.
Сіль включена в магію за аналогією з функцією відганяння: напасть має зникнути, як сіль у воді /Українські замовляння. - Упоряд. М.Москаленко. - К.,1993. - С.258/. Великодню сіль застосовували як ліки для людей і для худоби, зберігаючи цілий рік. "Цікаво, що в Требнику є особлива "Молитва над солею", а в "Чині Благословенія огради скотов" про це молиться: "Владико, Отче Святий, сохрани сія скоти сею тварією соли, юже о імені Твоєм благословлю і сим скотом подательство творю" /Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування... - С.71/.
Сіль має символічне значення і в народів інших країн. У Давньому Римі сіль символізувала дружбу, в Індії людину, яка зрадила друга, називали зрадником солі. "В Ефіопії друзі при зустрічі давали полизати один одному шматок солі, який носили із собою. У багатьох країнах Сходу був звичай скріплювати угоди сіллю: вожді брали її з однієї солянки в рот" /Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. - С.229/.
Сіль є персонажем фольклору. Про неї у народі складені загадки: у воді народжується, а води боїться; у землі народилась, у вогні хрестилась, на воду упала - вся пропала. Усі символічні значення, пов'язані з сіллю, мотивуються її надзвичайно важливою роллю в житті людини.
Л.Довбня.

Рушник - символ злагоди, любові; краси; подружньої вірності; щасливої долі; символ працьовитості; чистоти почуттів українців; високих естетичних смаків; лагідності; поетичності душ; гостинності, незрадливості; надії; побажання добра; прощання; захисту від злих сил.
Мамині, чисті, святі рушники... Їх символіка прихована сивиною століть, зумовлена кольором, функціями у житті людини, вишивкою, семантикою руки, від назви якої і походить це слово. А справді, чому саме рушники /а не шапка чи ковдра, наприклад/ стали сакральними для українців?
Світова міфопоетична система розглядає руки, підняті вгору, як символ моління, самозахисту. Водночас рука означала авторитет, силу, покровительство Бога /"Все в руках Божих"/. Зімкнуті руки персоніфікували єднання у пару /сексуальне значення/, дружбу, солідарність перед небезпекою. Білий колір /див. Білий/ рушників, їх вишивка /див. Вишивка/ мали також глибоку символіку. Все це і зумовило сакралізацію рушника. Рушник виконував символічну роль при будівництві оселі /див.Хата/. Головним атрибутом під час закладин дому був рушник, на якому лежали хрест, букет квітів, хліб, сіль та чашка води чи вина. Старший майстер брав рушник із хлібом, цілував його, промовляючи: "Господи, допоможи". У новозбудовану хату входили також з іконою, вишитим рушником, хлібом-сіллю. Все це символізувало надію на добро і щастя у житті людини. Рушник був обличчям оселі українки. По тому, скільки і які були рушники, судили про господиню, її дочку.
З рушником приходили у дім до породіллі, ним благословляли у самостійне життя дітей. На весіллі рушниками пов'язували молодих, старостів, сватів, прикрашали вільце, вистеляли дорогу від порогу до столу. В останню путь проводжали людину також з рушниками /пов'язували руки учасникам траурної процесії, опускали на спеціальних рушниках у домовину/.
Дорогих гостей зустрічали хлібом-сіллю на вишитому рушнику. Прийняти рушник, поцілувати хліб символізувало злагоду, духовну єдність. Рушник був мірилом працьовитості юнки. За народними віруваннями, дівчина, яка не надбала собі рушників, заміж не вийде.
Як декоративна оздоба рушник надавав хаті святковості, урочистості, національного колориту. Вони вражали багатим декором, соковитістю барв, розмаїтістю орнаменту, що мав глибоку символіку. Рушники із голубами, квітами, деревами життя виконували оберегову функцію /див. Обереги/. В.Скуратівський підкреслював: "Рушник. Він пройшов крізь віки, він і нині усимволізовує чистоту почуттів, глибину безмежної любові".
У фольклорі, літературі рушник символізує чистоту почуттів, глибоку любов, вірність тощо: "І вже коли б я поклонявсь іконі, То лише їй у німбі рушника" /Б.Олійник/, "Да поможи, Боже, на рушничок стати, Тоді не розлучить ні батько, ні мати" /Н.тв./.
О.Потапенко.

Рута-м'ята - символ очищення, дівочості, цнотливості, відвернення злих духів. У Європі набула значення смутку, горя.
У народній поезії українців це поширений фольклорний символ. Зустрічається у сполученні зі словами м'ята /рута-м'ята/, яра /молода/, зелена, сувора та ін. Вінок із рути означав дівування. Зів'яла рута - символ втраченої цноти. Часто рута символізує розлуку, самотність, нерозділене кохання, гірке життя. В українській літературі образ рути набрав дещо іншого символічного звучання. Наприклад, у поезії А.Малишка рута усимволізовує Україну, мову, пісню, її одвічне прагнення до волі:
Зійшла зелена вольна рута
На українському лану.
Або:
До своєї мови, що розкута,
Підвела у мудрості чоло.
І тому у пісні пахне рута
І Вкраїни б'ється джерело.
Чи:
Мій український кореню зелений,
Моя красуне, руто незабута!

Селянські "коштовності" - корали, бурштин, сережки, намисто - збирали протягом десятиліть, передавали як реліквію від покоління до покоління. Прикраси зберігались як сімейні святині і часто коштували більше, ніж вся селянська садиба /Українська минувшина. - С. 130/.
Намисто із нанизаного коралу, бурштину, перлів, гранатів, скла символізує єдність багатогранного світу, тобто воно являє собою якийсь проміжний стан між властивою кожному складному явищу дезінтеграцією і станом неподільності, що проявляється в безперервності буття. Намисто у світовій міфології розглядається як замкнена лінія, що є космічним і соціальним символом зв'язку.
Намисто - найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас на всій території України. Воно є символом магічного кола-оберега, що захищає людину. Найбільше цінувалося намисто з дорогих природних матеріалів. Серед заможних верств населення було розповсюджене привізне намисто з гранатів та кольорової смальти: кровавниці, блискавки, перли. На Лівобережжі було поширене намисто з "щирого" бурштину. Воно приносило здоров'я, щастя. Часто його носили в сполученні з кораловим.
Коралове намисто в Україні набуло найбільшого розповсюдження, хоча доступним було тільки багатим верствам населення. Ставлення до нього відбилося в таких назвах: добре намисто, справжнє намисто, щирі корали, мудре намисто. Кількість зразків коралового намиста та характер обробки свідчили про достаток людини. Кораловому намисту народ приписував лікувальні властивості.
Дукати як символ достатку, влади займали особливе місце серед традиційних нагрудних прикрас /див. Дукач /.
Жінки Західної України носили згарди - архаїчну гуцульську шийну прикрасу культового призначення. Вони мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два, чи три ряди мідних чи литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з міді, латуні.
Перстень або каблучка - предмет, зроблений у вигляді кола, петлі для носіння на пальці. Коло обручки символізувало мир, любов, сімейну злагоду, добро. Воно відганяло лихі хвороби та недуги, родинну зраду. Часом перстень був символом таємної влади, суспільної та фізичної сили людини, якій він належав, виконував роль умовного знака. У таких випадках перстень виконував функцію чарівного ключа, що руйнував перешкоди на шляху до мети.
Л.Кожуховська.