• Русский
  • Україна

Словник символів

Дукач

Дукач - символ обереговий, естетичний; сімейної ознаки; соціальної заможності, влади; жінки-українки.
Дукач /личман/ - прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Дукачі становлять інтерес як пам'ятки народного мистецтва, що донесли до нас часом невластиві селянському побутові композиції та сюжети /Українська минувшина. - С.131-132/.
У народній жартівливій пісні є такі слова:
Хоч я руда та погана,
Так у мене батько багач,
Сірі воли на оборі,
А на шиї в мене дукач.
Слово дукач утворене від дукат, а дукат - це старовинна монета, спочатку італійська /ducato/, а потім і будь-яка, що її носили на шиї серед намиста або просто на стрічці, приваривши для цього до монети вушко.
У повісті "Маруся" Г.Квітки-Основ'яненка знаходимо опис зовнішності головної героїні і, зокрема, читаємо: "...поверх такої-то шиї на чорній бархатці, широкій, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус /дукач/, і у кольці зверху калинець червоненький... та так і сяє".
Дукачами у XIX-XX ст. називали різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси - від справжніх ювелірних творів мистецтва до фабричних штампованих бляшок. Через те в одних регіонах України дукач був святковою народною прикрасою, а в інших його носили кожного дня не тільки дорослі, а й діти. Дукачі найбільше були поширені на Лівобережжі, Чернігівщині, Полтавщині, Слобідській Україні. У деяких регіонах зберігся звичай носити по декілька монет, а на території Західної України жінки носили намисто, що складалося тільки з монет. Як прикрасу використовували австрійські дукати, російські рублі, гривні, червінці, таляри, місцеві вироби із різноманітними обереговими і символічними зображеннями. Деякі дукачі передавалися із покоління в покоління. Зображення на них з часом стерлось, втратило естетичну і соціальну цінність. Але такий дукач набував ролі символу сімейного, родового, ставав реліквією, що об'єднувала людей від батька до сина, від матері до доньки.
У святковому комплексі одягу всі види намиста створювали неповторну художню і мистецьку гармонію, що була прекрасним символом жінки-українки, виражала її естетичні уподобання, смаки, рівень достатку /Николаева Т.Н. Украинская народная одежда. - К.,1987. - С.80/.
Л.Кожуховська.

Голуб - символ Великої Богині

Голуб - символ Великої Богині; духовності та сили сублімації; у християнстві - символ Святого Духа; у фольклорі і літературі - символ щирої любові, злагоди, ніжності; вогняної творчої сили; місяця.
Голуб - поширений символ античної міфології. Напр., символами західносемітської богині Тінніт /Таніт/ були голуб та півмісяць. Туран, етруський бог любові і плодючості, зображувався із голубом у руці. У голубок могли перетворюватися дочки Титана Атланта, Плеяди, Велс /Велес/, ворог Перкунаса, балтійського бога грому та блискавиці. Отже, образ голуба пов'язувався в першу чергу із Небом, богами, світотворенням, коханням, духовністю.
В українських стародавніх колядках, на думку К Сосенка, голуби "вважаються духовними єствами і символами творчих сил при різдві світла", "символ живого вогню й символ місячної містичної творчої сили" /Сосенко К. Різдво-Коляда і Щедрий Вечір. - К.,1994. - С.144/.
На Україні голуба пов'язували також із божеством грози, блискавиці, дощу. Із занепадом язичництва змінюється і символіка голуба, який пов'язується із Святим Духом. Поширеним було вірування, що душа людини після смерті може втілюватися у голуба /пор.вислів "душа відлетіла"/. З цим, очевидно, пов'язана категорична заборона вживати у їжу голубине м'ясо, що проіснувала аж до XVIIст. Тих, хто знищував голубів, вважали великими грішниками. І навпаки: хто тримав у оселі цих ніжних птахів, матиме достаток і щастя. Про вагомість цього символу свідчить і той факт, що на святинях українців - рушниках - чи не найчастішим є мотив голуба та голубки. Вони символізували не лише вічну та ніжну любов, а були й оберегами, зокрема, від пожежі.
У фольклорі та літературі XIX-XX ст. голуб найчастіше символізує подружню вірність, чисте кохання:
Сяду, мила, дорогая,
Сяду, моя любко!
Буду тобі вірним другом,
Вірная голубко!
У піснях, поезіях голубкою часто називають сиву матір:
Голуб сизий, голуб сизий,
Голубка сизіша,
Батько милий, батько милий,
А мати миліша.
Всесвітнім символом став "голуб миру" Пабло Пікассо, що уособлює прагнення землян жити без воєн, у мирній злагоді.
О.Потапенко.

Головні убори жіночі

Головні убори жіночі - символ заміжжя, покори, доброчинності.
Це предмети одягу, які надівали на голову як прикрасу, предмети обрядів, народних ритуалів.
Дівчата на Україні влітку ходили з непокритими головами. У свята одягали вінок або пов'язували волосся стрічками. На території Буковини вони носили високий обруч з картону, обшитий тканиною, який прикрашали бісером, штучними квітами.
Найпоширенішим головним убором жінок в Україні були хустки /див. Хустка/. На Лівобережжі хустки складалися в косинку і нею, як стрічкою, обвивали голову, залишаючи відкритим тім'я. Хустки виготовлялись із бавовни, і вишивали їх шовком, сріблом, а то й золотом. Існували різні орнаменти хустин: спочатку геометричний, а з XVIII ст. - рослинний орнамент /півники, голуби, квіти/.
Заміжня жінка обов'язково закривала голову. "Засвітити волосся" /ходити з непокритою головою/ - це тяжкий гріх. За народними віруваннями, простоволоса заміжня жінка накликала неврожай, хворобу, пошесть.
Голову молодої покривали наміткою /убрусом, переміткою, рентухом, платом/ - прямокутним платковим білим рушником, кінці якого були прикрашені багатим тканим перебірним орнаментом. Одержавши на весіллі свою намітку, жінка впродовж життя не розлучалася з нею.
Заміжні жінки носили і очіпок /очепок, чепець, чіпець, каптур, чепах/ - циліндричну шапочку з плескатим дном. Залежно від достатків розрізняли очіпки із бавовни, оксамиту, шовку, парчі. Твердий очіпок був на підкладці і прикрашався вишивкою. Зазначимо, що очіпок, який одягала молода на весіллі, виконував певну магічну функцію та був символом щастя і плодючості в сім'ї.
Відомі на Україні і своєрідні жіночі шапки із хутровим опушенням. Жіночим убором була кибалка, котрою обв'язували волосся довкола голови. Це круги, виготовлені з ліщини, соломи, паперу, обмотані зверху полотном. "На Київщині, Полтавщині та частково на Поділлі, - пише О.Воропай, - заміжні жінки, не заплітаючи кіс, ділили волосся на дві рівні частини, а потім, скрутивши кожну з них, як джгут, намотували на луб'яне кільце, що називалося кибалкою. Зверху кибалки надягали очіпок" /Українська минувшина. - К.,1993. - С.124-127/.
Т.Товкайло.

Голова

Голова - символ розуму; духовного життя; управління, контролю; символ світу; символ Ісуса Христа; водночас - символ зневаги.
Мислителі середньовіччя /Платон, Жебелен/ стверджували, що череп людського тіла є ознакою неба. Голова пов'язана із сферою і є символом єдності. У системі єгипетських ієрогліфів голова була символом сонця і центром випромінювання, тобто центром космічного полум'я і духовного вогню всесвіту. Зображення двох, трьох голів /Близнюки, Геката/ підсилює дану символіку і пов'язує її з "трьома рівнями" /Небо, Земля, Пекло/, а також з трьома "життєвими імпульсами". Герберт Кюн у книзі "Вознесіння людства" велику увагу приділяє символіці голови, говорячи, що обезголовлювання тіл в період первіснообщинного ладу свідчить про усвідомлення людиною незалежності духовного елемента, що знаходиться в голові, від життєвого елемента, що знаходиться в тілі /Керлот Х. Словарь символов. - С.145/.
У світовій культурі голова - амбівалентний символ. Вона - об'єкт і почестей і безчестя. З одного боку її прикрашає корона, вінок тріумфатора, з іншого - попіл тріумфу, ковпак блазня. Голова, вкрита завісою, вуаллю означала початок і кінець, Добро і Зло. Напр., Дволикий Янус уособлював солярну і місячну силу, причину та наслідок, бачення сутності речей іззовні та зсередини тощо.
Символ голови часто використовується у християнстві для вираження верховної влади Ісуса Христа. За Біблією Христос - Голова Всесвіту. У другому метафоризованому значенні слово голова відноситься до тих людей, що йдуть попереду, вождів, духовних наставників. Христа вважають також Головою Церкви. Апостол Павло називав Христа Головою Тіла або Церкви /Кор. 1, 18; 2.19/. У даному випадку голова означає не один з членів тіла, а початок життя, міцності. Церква через Хрещення з'єднується з Христом так, що стає Його Тілом.
Т.Товкайло.

Гільце (гильце, вильце, вільце)

Гільце /гильце, вильце, вільце/// - символ розквітлого молодого життя, статевої зрілості, дівочої цноти; символ любові, поєднання небесного і земного, чоловічого і жіночого начал; символ багатства, плодючості; символ нового; символ поклоніння сонцю; символ дерева життя, світового дерева взагалі, пов'язаного з культом предків. Атрибут весілля.
Гільцем називають молоде невелике деревце /найчастіше - ялину, смереку, сосну/ чи велику гілку, що їх стромляли в коровай /ритуальний хліб/. Деревце або гілку дружки прикрашали квітами, гронами калини, іноді - горобини, пучками житнього колосся, кольоровими стрічками /рожевими, червоними, але не жовтими/, часом - і цукерками, восковими свічками. В ролі деревця могли бути вершечки або гілки яблуні, груші, липи, вишні, черешні тощо.
Весільне гільце ставили /вили, звивали, наряджали/ на столі там, де мали за столом сидіти в неділю молоді: наречений і наречена. Гільце іноді вправляли і в кросна /чи поставець/.
Обряд першого посаду - гільця, дівич-вечора супроводжувався весільними піснями, які послідовно, крок за кроком, етап за етапом розкривають символічну сутність унікального явища.
В дорогу, буяри, в дорогу.
Та рубайте сосну здорову,
Та рубайте сосну-деревце
Молодій Наталці на гільце.
А далі - "привезіть її /сосну - М.Д./ на коні та поставте її на столі". Просили благословення на виття гільця:
Благослови, Боже,
І отець, і мати,
Своєму дитяті
Гилечко ізвити.
Після благословення дружки співали-прохали, щоб дружба подав їм необхідного для виття гільця: жита, пшениці, вівса, зілля, барвінку, ниточок, торочок і т.п.. А як не подасть жита - то буде битий, пшениці - буде в темниці; вівса - обірвуть вуса; зілля - не приймуть на весілля; нитки - робитимуть на збитки; торочки - буде без сорочки тощо. Окрім цього, довивали гільце таким чином:
Летів горностай через сад,
Пустив пір'ячко на весь сад.
Підіте, дружечки, визбирайте,
Наталці гілечко дозвивайте.
Процес звивання гільця здійснювався стоячи. При цьому співалося:
Ой у місті бубни б'ють,
А в нашім домі гильце в'ють.
З червоної калини,
З хрещастого барвінку,
З запашного васильку.
І ще:
Ой у нашім селі новина:
Зацвіла в лузі калина.
Не так у лузі, як на селі, -
У нашої Наталки на столі.
На верхівці гільця молода прикріплювала квітку з жита /ту, що виготовляла сама/. Готове гільце викуповує старший дружба, далі присутні вечеряють.
Обряд паралельно відбувається і в домі молодого /тільки там не дружки, а світилки це роблять/.
Символічна суть гільця, на жаль, втрачає сферу впливу на сучасну молодь.
М.Дмитренко.

Гілка

Гілка - див. Дерево світове.

PrettyWoman.dn.ua